Чтение онлайн

— Її легко недооцінити. Стара жінка в інвалідному кріслі. Вона вичікувала свого моменту. Коли він обернувся до неї спиною, коли був близько і вона знала, що не схибить, тоді й вистрелила. — Він похитав головою. — Ніхто не має найменшого шансу проти Ініди.

Я все ще тримав рота близько до вуха Вінса.

— Я викликав швидку допомогу. Вони приїдуть.

Я сподівався, вони приїдуть скоро, бо сам я безпорадний, коли треба допомогти комусь тяжко пораненому.

— Так, — сказав Вінс.

Повіки йому тремтіли.

— Нам треба наздогнати Ініду й Джеремі. Вони хочуть убити мою дружину й мою доньку.

— Роби те, що ти повинен робити, — прошепотів Вінс.

Обернувшись до Клейтона, я сказав:

— Він каже, що Джеремі приїхав додому, що Ініда не впустила його в дім, примусила його вернутися до машини й негайно від’їхати.

Клейтон повільно кивнув.

— Річ не в тому, що вона хотіла вберегти його.

— Що ви кажете?

— Якщо вона не дозволила йому дивитися на те, що вона вчинила, то зробила це не тому, що хотіла вберегти його від гидкої сцени. Вона так зробила, бо не хотіла, щоб він знав про це.

— Чому?

Клейтон двічі судомно втягнув у груди повітря.

— Мені треба сісти, — сказав він.

Я підвівся від підлоги й посадив його на один зі стільців, які стояли біля кухонного столу.

— Подивіться он там у шухляді, — сказав він, показуючи рукою. — Там можуть бути таблетки тайленолу абощо.

Мені довелося переступити через ноги Вінса й обминути дедалі більшу калюжку крові на кухонній підлозі, щоб дотягтися до тієї шухляди в буфеті. Відшукав там кілька таблеток тайленолу дуже сильної дії, а в сусідній шухляді були склянки. Я наповнив одну з них водою й повернувся назад через кухню, не послизнувшись. Я відкоркував пляшечку, дістав звідти дві пігулки й поклав їх у підставлену долоню Клейтона.

— Чотири, — сказав він.

Я дослухався, чи не чути сирени карети швидкої допомоги, я хотів почути її, але хотів також вибратися звідси, поки вона не приїхала. Я витрусив із пляшечки ще дві пігулки для Клейтона й подав йому воду. Йому довелося ковтати їх по одній. Коли він закінчив, я його запитав:

— Чому? Чому вона не хотіла, щоб він знав?

— Бо якби Джеремі це побачив, він міг би відмовитися виконувати її задум. Те, що вони планують зробити. Побачивши тут його, підстреленого, довідавшись, що ви поїхали в лікарню зустрітися зі мною, що тепер знаєте, хто він насправді такий, він би зрозумів, що всі їхні плани провалюються. Якщо вони поїхали робити те, що, на мою думку, хочуть зробити, то в них тепер не так багато надії домогтися успіху.

— Але Ініда повинна розуміти це теж, — сказав я.

Клейтон подивився на мене з напівусмішкою.

— Ви не знаєте Ініди. Вона неспроможна побачити нічого, крім цієї спадщини. Вона сліпа до всього іншого, до всіх проблем, які можуть їй перешкодити. Коли йдеться про такі речі, її розум, так би мовити, спрямований в одну точку.

Я подивився на дзиґарі, які висіли на стіні, з цифеблатом, схожим на розрізане навпіл яблуко. Була перша година й шість хвилин ночі.

— Наскільки вони нас випередили, як ви гадаєте? — запитав мене Клейтон.

— Думаю, що набагато, — припустив я. — Я подивився на прилавок, побачив рулон пакувального паперу «Рейнолдс», розсипані навколо крихти брунатного кольору. — Вона запакувала морквяний торт, — сказав я. — Щоб підкріпитися в дорозі.

— Що ж, треба рушати, — мовив Клейтон, збираючи останні сили. — Паскудний рак, — сказав він. — Він пронизує мене наскрізь. Життя тепер для мене — лише біль і страждання, а тут ще й доводиться закінчувати його в такій халепі.

Коли він зіп’явся на ноги, то сказав:

— Існує одна річ, яку я повинен узяти з собою, але, думаю, в мене не вистачить сил, щоб спуститися сходами і взяти її.

— Розкажіть мені, про що йдеться й де ВОНО є.

— У підвалі ви побачите робочий стіл, а на ньому — червоний ящик із інструментами.

— Окей.

— Відкрийте ящик і на самому верху побачите контейнер. Підійміть його. Мені треба те, що приклеєне липучою стрічкою до дна контейнера.

Двері до підвалу були неподалік, біля виходу з кухні. Коли я потягся рукою до вимикача нагорі, над сходами, я гукнув до Вінса:

— Як ти себе почуваєш?

— Препаскудно, — спокійно відповів той.

Я спустився дерев’яними сходами. Унизу було холодно й пахло пліснявою, підвал був завалений пакувальними коробками та різдвяними декораціями, непотрібними меблями, а в кутку я побачив кілька пасток на мишей. Під протилежною стіною стояв довгий робочий стіл, завалений наполовину використаними трубками для карбування, клаптями наждачного паперу, всілякими не покладеними на місце інструментами, й подряпаний червоний ящик для інструментів із продавленими боками.

Над робочим столом висіла велика лампа у вигляді кулі, і я смикнув за шворку, яка висіла під нею, щоб принаймні бачити, що роблю. Я підняв дві металеві защіпки й відкрив ящик Контейнер був напхом напханий іржавими гвинтами, поламаними лобзиками, викрутками. Якби я перекинув контейнер, усе посипалося б із нього, утворивши неймовірний безлад. Тому я просто підняв контейнер над головою, щоб подивитися, що там під ним.

Під ним був конверт. Конверт стандарного розміру, але брудний і весь у плямах, приклеєний до дна кількома жовтими стрічками скотчу. Своєю другою рукою я відліпив конверт. Він був досить тоненький.

— Ви бачите його? — гукнув згори Клейтон, важко й зі свистом дихаючи.

— Так, — сказав я.

Я кинув відліпленого конверта на стіл, знову запхав контейнер до ящика й знову закрив його на защіпки. Узяв запечатаного конверта й покрутив його в руках. На ньому не було нічого написано, але навпомацки я відчував, що всередині його лежить згорнутий аркуш паперу — певно, лише один.

— От і гаразд, — сказав Клейтон. — Якщо хочете, можете заглянути в нього.

Я надірвав конверт із одного кінця, подмухав у нього, засунув туди великого та вказівного пальця, обрежно дістав аркуш паперу й розгорнув його.