Чтение онлайн

Ініда припаркувала свою машину перед нашим будинком. Вона, певно, під’їхала туди через кілька хвилин по тому, як я повернувся додому з Синтією. Вона знала адресу з телефонного рахунку. Вона, певно, побачила мій автомобіль на під’їзній алеї, але з номерами штату Коннектикут. Зіставила факти й зробила відповідні висновки. А потім вийшли Патрисія й Тод, сіли в машину, й вона поїхала за ними. На ту мить вона, певно, вже осліпла від люті. Вона зрозуміла, що в мене було інше життя, була інша родина.

Вона поїхала за ними до аптеки. Вийшла з машини, пішла в аптеку, вдала, ніби хоче щось купити, а тим часом пильно стежила за ними. Певно, вона була приголомшена, коли подивилася на Тода. Він був надто схожий на Джеремі. Цей факт, либонь, і став для неї вирішальним аргументом.

Ініда вийшла з аптеки раніше від Патрисії й Тода. Вона пішла до свого автомобіля. Машин на майданчику майже не було, принаймні жодної поблизу. Так само, як у пізніші роки Ініда завжди тримала напоготові пістолет на випадок крайньої необхідності, так тоді вона завжди клала до бардачка ніж. Вона відкрила бардачок і схопила його, побігла назад до аптеки й заховалася за рогом будинку, який о тій годині був огорнутий темрявою. Туди підходила широка під’їзна дорога, прокладена для вантажівок доставки.

Тод і Патрисія вийшли з аптеки. Тод згорнув свій аркуш бристольського картону у величезний рулон і ніс його на плечі, як солдат носить рушницю.

Ініда виринула з темряви. Вона крикнула: «Допоможіть!»

Тод і Патрисія зупинилися, подивились на неї. «Моя дочка! — скрикнула Ініда. — Її поранено!»

Патрисія підбігла до неї, Тод від неї не відставав.

Ініда провела їх на кілька кроків у глиб під’їзної дороги, обернулася до Патрисії й запитала: «То ви дружина Клейтона, чи не так?»

— Мабуть, вона була наче громом уражена, — сказав мені Клейтон. — Спочатку ця жінка просить допомоги, а потім, ні сіло ні впало, ставить їй таке запитання.

— А що вона сказала?

Вона сказала: «Так». І тоді зблиснув ніж і перерізав їй горло. Ініда не втрачала й секунди. Поки Тод намагався збагнути, що сталося — було поночі, пам’ятайте — вона кинулася до нього й перерізала йому горло так само швидко, як і його матері.

— Вона розповіла вам усе це? — запитав я. — Ініда?

— Розповідала багато, багато разів, — спокійно відповів Клейтон. — Вона це називала ностальгічними спогадами.

— І що далі?

— А далі вона знайшла дорогу до найближчої телефонної будки й подзвонила мені. Я прибігаю й знаходжу її в машині, й вона розповідає мені, що вона зробила. «Я вбила їх, — каже вона. — Твою жінку й твого сина. Вони мертві».

— Вона не знала… — сказав я спокійно. Клейтон мовчки кивнув у темряві. — Вона не знала, що ви мали також дочку.

— Мабуть, що так, — сказав Клейтон. — Можливо, на неї вплинуло відчуття симетрії. Я мав дружину й сина в Янґстауні й дружину та сина в Мілфорді. Другого сина, що був досконало схожий на першого. Таке собі віддзеркалення. Це спонукало її зробити певні висновки. Я міг зрозуміти з того, що вона говорила, їй було невідомо, що Синтія в домі, вона не знала навіть про її існування. І не бачила, як я повернувся додому з нею.

— А ви не мали наміру казати їй про це.

— Я був у стані шоку, гадаю, однак в цьому плані зберіг тверезість мислення. Вона увімкнула двигун свого автомобіля, під’їхала до дороги й показала мені їхні тіла. «Ти мені допоможеш, — сказала вона. — Ми повинні позбутися їх».

Клейтон замовк і протягом наступної півмилі або десь так мовчав. Я подумав, чи він, бува, не помер.

Нарешті я запитав:

— Ви окей, Клейтоне?

— Так, — сказав він.

— І що ж було далі?

— Тієї миті я міг би все змінити. Я мав перед собою вибір, але, певно, був тоді у стані надто глибокого потрясіння, щоб це усвідомити, щоб зрозуміти, як треба мені вчинити. Я міг би тоді всьому покласти край. Я міг би відмовитися допомагати їй. Міг би піти в поліцію. Я міг би здати її й покласти край усьому цьому божевіллю раз і назавжди.

— Але ви цього не зробили.

— Я вже почував себе тоді злочинцем. Бо жив подвійним життям. Я був би знищений. Я був би зганьблений. Я не мав сумніву, що буду засуджений. Не за вбивство Патрисії й Тода. Але якщо ти не мормон абощо, то держава має закони, які забороняють одному чоловікові бути одруженим із двома жінками. Я мав фальшиві документи, й, думаю, це було б потрактовано як шахрайство або намір ввести в оману, хоч я ніколи не хотів порушувати закон. Я завжди намагався жити праведно, бути людиною моральною.

Я подивився на нього.

— А з іншого боку, вона, певно, знала, що я думаю, і сказала, що якби я покликав поліцію, то вона сказала б, що лише допомагала мені. Мовляв, то була моя ідея, і я присилував її погодитися на це. І я допоміг їй. Нехай мене Бог простить, але я допоміг їй. Ми затягли Патрисію й Тода в машину, але місце водія залишили порожнім. У мене виникла ідея. Щодо того місця, де ми сховаємо автомобіль із ними всередині. На дні затопленого кар’єру. Біля дороги, якою мені часто доводилося їздити, туди й назад. Одного разу, повертаючись до Янґстауна, я почав безцільно їздити по околиці, не бажаючи повертатися туди, і знайшов цю дорогу, яка вела на вершину скелі, яка уривалася над покинутим і занедбаним кар’єром, із якого колись добували гравій. На самому його дні було невеличке озеро. Я стояв там досить довго, думав про те, щоб стрибнути зі скелі вниз. Але зрештою я поїхав далі. У мене майнула думка, що позаяк я стрибатиму у воду, то існує невеличкий шанс залишитися живим.

Він прокашлявся, випив ковток води.

Нам довелося залишити один автомобіль на майданчику. Я сів за кермо Патрисіїного «Ескорта» і їхав дві з половиною години на північ у темряві ночі, Ініда їхала за мною у своєму автомобілі. Це забрало в мене чимало часу, але зрештою я знайшов той путівець між деревами, доїхав до вершини, вимкнув передачу, притиснув акселератор великим каменем, засунув руку в кабіну, увімкнув передачу й відстрибнув убік, а автомобіль доїхав до краю провалля й зірвався вниз. Через дві секунди я почув, як він ударився об воду. Щось побачити я не міг. Унизу висіла така густа темрява, що неможливо було б навіть розгледіти, як автомобіль зникає під поверхнею води.

Він геть засапався, і йому знадобилося кілька секунд, щоб перевести подих.

— Потім нам довелося повернутися назад і забрати мій автомобіль. Тоді ми обоє, у двох автомобілях, поїхали до Янґстауна. Я не мав навіть нагоди попрощатися з Синтією, залишити їй записку або нехай там що. Я мусив негайно зникнути.

— Коли вона зрозуміла? — запитав я.

— Ви про що?

— Коли Ініда зрозуміла, що вона залишила живою одну душу? Що вона не повністю стерла з лиця землі вашу другу родину?