Чтение онлайн

Я звернув на першу під’їзну дорогу, як тільки побачив здалеку синю літеру Н, доїхав до паркувального майданчика лікарні й увійшов через двері відділення екстреної медичної допомоги. Я побачив із півдесятка людей у кімнаті чекання: двійко батьків із заплаканою дитиною, підлітка, в якого на коліні просочувалася крізь джинси кров, літнє подружжя. Пройшов далі, через приймальний покій, і там побачив оголошення, що приймальні години закінчилися дві години тому, о восьмій, і знайшов ліфт на третій поверх.

Була велика ймовірність, що хтось мене десь зупинить, але я подумав, що мені треба тільки дійти до кімнати Клейтона Стоуна, і все буде гаразд.

Двері ліфта відчинилися на пункті чергування медсестер третього поверху. Там нікого не було. Я вийшов, на мить зупинився, а потім звернув ліворуч, дивлячись на номери палат. Я знайшов номер 322 і побачив, що номери зростають у міру мого просування далі по коридору. Я зупинився й повернув назад — для цього мені довелося знову проминути пункт чергування медсестер. Там стояла жінка спиною до мене, читаючи якогось папірця, і я пройшов повз неї так нечутно, як тільки міг.

Я знову став дивитися на номери. Коридор звернув ліворуч, і на перших же дверях, які я там побачив, був номер 309. Двері були трохи прочинені, кімната майже цілком занурена в темряву, крім неонового світильника, закріпленого на стіні над ліжком.

Це була приватна палата, з одним ліжком. Завіса затуляла все ліжко, крім його нижньої частини, де з металевої рами звисав затискач. Я ступив кілька кроків уперед, пройшов за завісу й побачив у ліжку чоловіка — він лежав на спині, трохи піднятий, і міцно спав. Йому було, як я прикинув, понад сімдесят років. Худий, виснажений, з рідким волоссям. Мабуть, його лікували хімією. Його дихання було хрипким. Руки лежали по обидва боки тіла, пальці були довгі, білі й кістляві.

Я відійшов до узголів’я ліжка, де завіса приховала б мене, якби хтось зазирнув у палату з коридору. Там стояв стілець, і коли я опустився на нього, то став ще більш невидимий для кожного, хто проминав би палату.

Я розглядав обличчя Клейтона Слоуна, шукаючи на ньому чогось такого, чого не знайшов у рисах обличчя Ініди Слоун. Я щось помітив у формі його носа, можливо, у неглибокій складці на підборідді. Простяг руку, м’яко доторкнувся до витягнутої руки лежачого, й він тихо захропів.

— Клейтоне, — прошепотів я.

Він засопів і несвідомо покрутив носом.

— Клейтоне, — прошепотів я знову, м’яко потерши туди-сюди його жорстку шкіру.

Із його ліктя стриміла трубка. Певно, йому робили якесь вливання.

Він розплющив очі й знову засопів. Побачив мене, кліпнув очима двічі або тричі, намагаючись сфокусувати свій зір.

— Що таке?..

— Клейтон Бідж? — запитав я.

Це не тільки допомогло йому сфокусувати зір, а й примусило рвучко обернути голову. М’ясисті складки на його шиї злилися докупи.

— Хто ви? — прошепотів він.

— Ваш зять, — сказав я.

Коли він ковтав слину, я побачив, як адамове яблуко прокотилося по його шиї.

— Мій хто? — перепитав він.

— Ваш зять, — повторив я. — Я чоловік Синтії.

Він відкрив рота, щоб заговорити, і я побачив, яким сухим був його рот.

— Хочете води? — запитав я спокійно.

Він кивнув. Біля самого ліжка стояли на столику карафа й склянка, і я налив йому води. На столі лежала соломинка, і я приставив її до його губів, тримаючи склянку для нього.

— Я й сам можу, — сказав він, схопив склянку й устромив у неї соломинку.

Він ухопив склянку набагато міцніше, ніж я сподівався від нього. Облизав губи й повернув мені склянку.

— Котра година? — запитав він.

— Десь по десятій, — сказав я. — Перепрошую, що розбудив. Ви спали досить міцно.

— Нехай вас це не турбує, — сказав він. — Вони тут завжди можуть розбудити тебе о будь-якій годині ночі чи дня.

Він глибоко втягнув носом повітря й повільно видихнув.

— Отже, — сказав він, — ви дозволите мені поцікавитися, про що ви говорите?

— Гадаю, ви знаєте, про що я кажу, — відповів я. — Ви Клейтон Бідж.

Ще один глибокий вдих. Потім:

— Я Клейтон Слоун.

— Вірю, що ви ним є, — сказав я. — Але я думаю, що ви також Клейтон Бідж, який був одружений із Патрисією Бідж, яка мала сина на ім’я Тод і дочку на ім’я Синтія, й ви жили в Мілфорді, штат Коннектикут, аж поки однієї ночі в 1983 році не трапилося щось жахливе.

Він відвернув погляд від мене і втупив його в завісу. Зігнув пальці в кулак на руці, яка лежала ближче до мене, розігнув їх, знову зігнув.

— Я помираю, — сказав він. — Не знаю, як ви мене знайшли, але дайте мені померти в мирі.

— Тоді, мабуть, настав вам час зняти зі своїх грудей великий тягар, — сказав я.

Клейтон обернув голову на подушці й знову подивився на мене.

— Скажіть мені, як вас звати.

— Тері. Тері Арчер. — Я на мить завагався. — А як звати вас?

Він знову проковтнув слину.

— Клейтон, — сказав він. — Я завжди був Клейтоном. — Його погляд опустився вниз. Він дивився на складки в лікарняних простирадлах. — Клейтон Слоун, Клейтон Бідж. — Він зробив паузу. — Це залежало від того, де я на той час був.

— Дві родини? — запитав я.

Я зумів розплутати цей вузол. Адже Синтія багато розповідала мені про батька. Весь час у дорозі. Туди й назад по країні. Кілька днів удома, кілька днів у від’їзді, знову повернення на кілька днів. Половину свого життя прожив в іншому місці.

Несподівано обличчя його освітилося, коли йому сяйнула одна думка.

— Синтія, — сказав він, звертаючись до мене. — Вона тут? Вона з вами?

— Ні, — сказав я. — Не знаю. Я не знаю, де вона тепер. Можливо, вона вже повернулася додому, в Міл форд, я можу це лише припускати. З нашою донькою Ґрейс.