Чтение онлайн

Знову сівши в автомобіль, я подумав, що, певно, настав час ознайомити Рону Ведмор із тим, що відбувається. Я відчував, що чим більше розповість мені Клейтон, тим ближче я підійду до істини, що дозволить мені раз і назавжди покінчити з підозрами Ведмор щодо Синтії. Я понишпорив у передній кишені джинсів і знайшов візитівку, яку вона мені дала під час її несподіваного візиту до нашого дому учора вранці, перед тим як я вирушив на пошуки Вінса Флемінґа.

На візитівці був номер її офісу та номер мобільного телефону, але домашнього телефону там не було. Найімовірніше, вона спала о цій годині ночі, проте я міг би об заклад побитися, що вона тримає свій мобільник біля ліжка і що він увімкнений у неї постійно.

Я запустив двигун, від’їхав від помп, але на хвилину зупинився біля узбіччя.

— Що ви робите? — запитав Клейтон.

— Мушу зробити кілька телефонних дзвінків.

Проте, перш ніж зателефонувати Ведмор, я хотів іще спробувати знайти Синтію. Набрав номер її мобільника, потім номер нашого домашнього телефону. Безрезультатно.

Дивно, але це мене навіть утішило. Якщо я не знаю, де вона, то тим більше про це не знають Джеремі Слоун та його мати. Зникнути разом із Ґрейс, як з’ясувалося, було найліпшим варіантом поведінки для Синтії в тій ситуації, яка склалася.

Але мені все ж таки треба було довідатися, де вона. Переконатися, що з нею все гаразд. Що з Ґрейс усе гаразд.

Я подумав, чи не зателефонувати Ролі, але дійшов висновку, що, якби він довідався що-небудь, він би мені подзвонив, а я не хотів використовувати свій телефон більше, аніж мені було треба. Заряду акумулятора могло не вистачити навіть на один дзвінок.

Я набрав мобільний номер детектива Рони Ведмор. Вона відповіла після четвертого дзвінка.

— Ведмор, — сказала вона.

Вона доклала всіх зусиль, щоб її голос прозвучав не сонним і енергійним, хоч її прізвище пролунало радше як «Вед. Мор».

— Це Тері Арчер, — назвався я.

— Містере Арчер, — сказала вона, й тепер її голос прозвучав із більшою зосередженістю, — що там сталося?

— Я хочу сказати вам кілька речей дуже швидко. Я говорю з мобільника, який ось-ось помре. Прошу вас організувати пошуки моєї дружини. Чоловік на ім’я Джеремі Слоун та його мати Ініда Слоун їдуть до Коннектикуту з приміської зони Буфало. Гадаю, вони мають намір знайти Синтію і вбити її. Батько Синтії живий. Я везу його з собою. Якщо ви знайдете Синтію і Ґрейс, охороняйте їх, не випускайте із-під нагляду, поки я не приїду.

Я чекав, вона скаже: «Що-що?» або принаймні: «Що ви сказали?», але натомість почув:

— Де ви тепер?

— На швидкісній магістралі штату Нью-Йорк, повертаюся з Янґстауна. Ви знаєте Вінса Флемінґа, чи не так? Ви сказали, що знаєте.

— Знаю.

— Я залишив його в будинку в Янґстауні, на північ від Буфало. Він намагався допомогти мені. Ініда Слоун його тяжко поранила.

— Це не має ніякого сенсу, — сказала Ведмор.

— Авжеж, не має. Але пошукайте її, гаразд?

— Що ви можете сказати ще про цього Джеремі Слоуна та його матір? У чому вони їдуть?

— У коричневому…

— «Імпала», — прошепотів Клейтон. — «Шевроле Імпала».

— У коричневому «Шевроле Імпала», — сказав я. — Номер? — запитав я у Клейтона.

Він похитав головою.

— Номера я не знаю.

— Ви повертаєтеся сюди? — запитала Ведмор.

— Так. Ми приїдемо через кілька годин. Але пошукайте її. Я вже просив свого директора Ролі Карутерса також пошукати її.

— Скажіть мені…

— Це все, — сказав я, закрив телефон і поклав його в кишеню куртки.

Я переключив автоматичну передачу на «хід» і виїхав назад на автомагістраль.

— Отже, — сказав я, повертаючи Клейтона туди, де він закінчив, перед тим як ми з’їхали з автостради, — чи були моменти, коли ви почували себе щасливим?

Клейтон знову відхилився назад. Якщо він і мав якісь хвилини щастя, то лише тоді, коли був Клейтоном Біджем. Йому подобалося бути батьком для Тода й Синтії. Наскільки він може судити, вони теж відповідали йому любов’ю, можливо навіть, намагалися брати з нього приклад. Схоже, вони шанували його. Адже їх не навчали щодня, що він нічого не вартий. Звісно, діти далеко не завжди роблять те, чого їх навчають, але діти залишаються дітьми.

Іноді вночі, уже в ліжку, Патрисія йому казала: «Ти ніби перебуваєш десь-інде. У тебе такий погляд, ніби ти не тут. І ти, схоже, сумуєш». А він брав її у свої обійми й говорив: «Це єдине місце, де мені хочеться бути».

І то була правда. Він ніколи не казав нічого, ближчого до правди. Були хвилини, коли він хотів усе їй розповісти, бо не бажав, щоб його життя було побудоване на брехні. Йому не подобалося, що в нього є те, інше життя.

Бо саме таким стало його життя з Інідою та Джеремі. Воно стало іншим життям. Навіть якщо воно було тим життям, яким він починав жити, навіть якщо воно було тим життям, де він міг користуватися своїм справжнім прізвищем, міг показувати полісменові своє справжнє посвідчення, коли порушував правила дорожнього руху, це було те життя, до якого йому було нестерпно тяжко повертатися тиждень за тижнем, місяць за місяцем і рік за роком.

Але в якийсь дивний спосіб він звик до нього. Звик до брехні, звик до обману, звик розповідати вигадані історії про те, чому не зміг приїхати на те або інше свято. Якщо він був у Янґстауні на 25 грудня, то нишком вибігав до платного телефону з повними кишенями металевих грошей, щоб зателефонувати Патрисії й побажати їй та дітям веселого Різдва.

Якось у Янґстауні він знайшов у домі затишний куточок, сів там і не втримався від сліз. То був дуже короткий плач, достатній, щоб полегшити його смуток, зняти з його душі тягар. Але Ініда почула його, увійшла до кімнати, сіла поруч із ним на ліжко й сказала: «Не будь дитиною».

Тепер, коли він дивиться назад, то розуміє, що життя в Мілфорді для нього далеко не завжди було ідилічним. Тод захворів на запалення легень, коли йому було десять років. На щастя, він одужав від цієї хвороби. А Синтія, після того як їй виповнилося десять років, стала некерованою. Бунтівною. Іноді водилася з поганою компанією. Експериментувала з речами, для яких вона була ще надто юна, приохотилася до спиртного, і лише Бог знає, до чого ще.

Йому довелося вживати суворих заходів. Патрисія завжди була більш терплячою, виявляла більше розуміння. «Вона подолає це, — казала вона йому. — Вона добра дитина. Ми лише повинні допомогти їй».