Чтение онлайн

Петро з усієї сили намагався не видати свого занепокоєння, але всю ніч боявся заснути, йому ввижалося, ніби русалки біля нього ходять.

На ранок усе село гуло про те, що Слава зійшла із розуму. А з нею і її хлопець. Вона казала всім, що треба шанувати русалок. Люди не вірили, сміялися, навіть анекдоти складали про них. А тому не припиняли глушити рибу і робили це із ще більшим захопленням.

Зрозуміла тоді дівчина, що треба тікати з тієї місцини. Забирати батьків, Петра та його маму з татом і їхати куди-небудь, подалі звідси. Чи то щастя шукати, чи горе своє глибоко у серце ховати. А ці люди нехай собі не вірять — їм же гірше.

Батьки довго не розуміли своєї дитини. За два дні потому, коли селяни перестали перешіптуватися про цю історію, мати Славці поралася на літній кухні та все не могла собі знайти відради. Щось ятрило серце, ніби залізні ножі розбурхували стару рану. Вона має послухати своєї доньки, щось вигадати таке, щоб у селі перестали ходити плітки. Та чи правильне це її рішення? Може, й справді Славі потрібно підлікувати нерви? Треба було з кимось порадитись, але — з ким? За хвилю розщебечуть про цю новину на все село. Та й що далі буде?

Тут могла допомогти лише бабуся-знахарка, до якої ходило лікуватися півсела. Але не всіх старенька приймала, лише тих, хто приходив із чистими намірами та мав ту чи іншу біду: хворобу чи велику проблему, а до того провадив достатньо праведне життя. Пліткарок, нечестивих жінок, п’яниць, мілких розбійників та «грішників» бабуся на дух не переносила, тому потрапити до старенької Горпини «на прийом» було важко.

Треба спочатку постити день, згодом помолитися у церкві і вже аж тоді з чистим, але важким від бід серцем звертатися за допомогою.

Жінка так і зробила — кинула усі справи та й пішла до старенької.

Горпина наче знала, що Славчина мати — Настя прийде до неї.

— Боже помагай! — жінка застала бабусю за вишиванням.

— Спасибі за слово добре! — так за селянським законом відповіла Горпина. — Ходи, дочко, посидиш коло моєї хати. Розкажу тобі, як жити далі.

— Бабо, а як ви знали, за чим до вас іду?

— Та, то не тяжко було здогадатись, — бабуся втомлено всміхнулась. — Дам тобі одну пораду: те, що твоя дитина тобі розповіла — чистісінька правда, і ти мусиш разом з нею поїхати, взяти свого чоловіка і зятя та й пустити чутки, ніби у тебе захворіла тітка, у якої, крім вашої сім’ї, нікого немає. Чи щось інше вигадати. Але не залишайся тут, бо це стає небезпечним. Я вже стара, прожила свій вік... Так що не бійся отих змін... А про Петра не турбуйся. Хлопець поїде за твоєю дівкою хоч на край світу. Та й не дівка вона вже.

— Дякую вам, Горпино. От ніби камінь із душі звалився. Я принесла ваші улюблені квіти волошки, бо ж знаю, що ви за поміч грошей не берете. Тільки скажіть мені, що мали на увазі, коли про доньку мою згадували?

— Те й мала. Поговори з нею. Цей хлопець — її доля, він буде першим і останнім.

— Трудно буде мені говорити, бо якось так сама привчена до іншого, але то вже друге діло. Зарання прощаюся з вами, бо таки будемо од’їжджати. Благословіть на дорогу!

— Іди з Богом, дитино. А я останню зиму тут перезимую і піду в Боже царство...

Настя прийшла додому, розбита і пом’ята, ніби квітка, що її розтовкла необережна людська нога.

— Дочко! — з порогу покликала вона Славцю.

— Так, мамо?

— Кидай свої справи. Буду з тобою говорити.

— Та я і так не дуже зайнята, матусю. А про що? — недобрі підозри закралися у серце до дівчини.

— Про тебе і безсоромність твою. Я знаю, що ти не дівка вже. І довго ти цього мені думала не казати? Чи, може, надіялася, що не взнаю? Відповідай, шльондро, може, ти вже й вагітна? Ану, розказуй!

— Мамо...

— Мовчи, коли матір говорить, бо я ще не закінчила! І скільки ж ти разів із ним була, га? Скільки? Чи може, не він перший? А що буде, як тато дізнається? Він не зрадіє, ой не зрадіє, що ми таку повію виростили, пригріли змію на своєму горбі. Все думали, цнотливиця, боялись, щоб у Києві ніхто не спохабив тієї твоєї дівочої краси. Знали, що ти Максимка чекала. Чи ти, може, і з ним теж була? Відповідай, брехухо! Нащо я тебе породила на світ, коли ти наше чесне ім’я заплямувала?! А той дурнуватий Петро! Та де він мені тепер зятем буде? То не хлоп, то — тьху! — і нема, він же нюня!

— Мамо, він перший. І лише один раз! Мамо, я люблю його! — у голові у Славці було порожньо. Встид і глибока образа закралася в серце дівчині.

— Ах, то он як ти заговорила? То це твоє «люблю» — під кожного лягати? А Максим як? Той бідний хлопець, якого вже черв’яки в сирій землі точать? Ти теж його любила, так?

— Любила, мамо.

У Слави очі були повні сліз. Згадала вона Максимка та так їй гірко стало, що й забула, за віщо мати така лиха на неї. — Але то інша була любов. Така чиста, трепетна і жагуча водночас, що ні з ним не порівняєш. Час не стоїть на місці, матусю! Я не можу через нього собі долю ламати, і так уже півжиття протринькала на дурні мрії!

— Мрійлива ти моя дочко! А чи знаєш ти, що про ганьбу твою зараз усе село довідається? А Петро візьме і всім розкаже, яка ти, якщо він вже цього не зробив. І що тоді нам з татом робити? Ми ж усе життя тяжко працюємо, щоб вас із Соломійкою на ноги поставити. Тебе вивчили, а що ж люди про неї скажуть, як вона до школи на уроки піде? Що вона — сестра хвойди?

— Не розкаже. Він мене теж любить.

— Ага, от воно що. А може він тебе, той, примусив? Ану зізнавайся!

— Ні, мамусю, я сама схотіла. — Славка не мала більше сили, вона взялася рукою за перило дивану і раптом... повільно з’їхала донизу.

— Людоньки! — запричитала Настя. — Що ж це робиться? — Доню моя, ну скажи хоч слово! — швиденько побігла, принесла водички свяченої, побризкала на дочку. Не допомогло. Згодом згадала, що має десь нашатир. Благо, він швидко знайшовся...

Славця моментально прийшла до тями, але й досі була бліда як стінка.

— Ти ж нас майже занапастила, доню... Як же ти так могла? Ми ж тебе із любов’ю ростили, недоїдали, не допивали, не купляли обновок, аби тобі добре було! — і згодом, ковтнувши порцію гарячих сліз, додала палке: — Доню, ти все ж пробач мене!