Чтение онлайн

— Га? Доню, кажи голосніше, бо дід уже майже глухий, а я від його гучного голосу оглухну скоро на старості років.

— Кажу, чи правда, що бувають русалки в річках і озерах?

— Доцю, розкажу я тобі таку історію. Але ти нікому анічичирк, зрозуміла? Бо скажуть, що баба геть із глузду з’їхала. Домовились?

— Добре, бабцю. Кажіть.

— Як ще я була молода, то жила в нашому селі така дівка. Звали її Марічкою. Вона була не дуже то й красива, але хлопці за нею табунами ходили. Чи то на ній медом помазано, чи як. Полюбила вона діда Андрія, що зараз коло тебе йде.

— Ге? — обізвався дідусь. — Шо ти там про мене мовиш?

— Та розказую, Андрійчику, про твої молоді роки, та й про Марійку.

— Гой. Краще мовчи, не забивай дитині дурним голову. А то сама перехоче заміж виходити.

— Ай. Вже як буде, так буде. Оце дід зараз такий не файний, а раніше був красень на все село. Його та Марічка полюбила — до смерті, а він єї не відповів взаємністю. Здавалось би, дівко, чого тобі ще треба, вибирай кого хоч, лиш не Андрія. А нє! То вража душа була. І горда! На чім світ стоїть. Я тобі такеє скажу, дитино. Нашим світом ходить епідемія гордості. І ніхто, навіть наймудріший не може єї позбутися. Як не стараєшся, як не мучишся, чи себе на поталу бідам кидаєш — вона була, є і буде, тая проклята гордість. Нікому її не вдасться вийняти із серця. То закон природний. Але й гріх то, тяжкий гріх. Шоби його викинути з душі — потрібні роки.Та й скажу тобі таке: вона зажадала діда мати в чоловіках. Що тільки не робила, аж з нечистим зв’язалась, якісь зілля варила, да траву і квіти з кладовища приносила під хату дідові, а він то не брав, лиш кропив свяченою водою і воно за ніч засихало. Вона й у красуню за ніч перетворювалась да й приходила до діда в є дній лиш сорочці. А якби його звабила — то подіяли б її чари. Привернула б до себе, а потім дід би її так зненавидів, шо гіркіше полину була б. А єк ше й до церкви не пішов би — й геть пропав. І не було б у нього онуків та правнуків стільки, та й його б не було. Сильний був, не піддавався чарам, та й до церкви ходив. А єк за відьму поставиш свічку в церкві — та й вона має прибігти, бо то ти її кличеш. То й ставив весь час за здоров’є. Дитинко, а ти маєш час, бо ми вже ген — майже прийшли. Чи, може, тобі нецікаво?

— Розповідайте, бабусю. Дуже цікаво!

— Так теє. Прибігала вона: то солі попросить, то цукру, а то соломи чи пшениці, придумувала відьма проклята, як то його зі світу звести. Та й догралася. Ти ж знаєш, що на Русалчин Великдень збираються ті вражі душі, відьми та й русалки до них приходять на гостину. Пішла вона на річку вночі. А то було літо, та й так спекотно єї стало, що аж скупнутись рішила. Роздяглася вона вся і полізла ув воду. Старі люде кажуть, шо втопилася, а ще мудріши повідають, що єї русалки залоскотали. І вона на наступний день по річці собі пливла — така щаслива, ніби хто її золота надавав, а мертва ж. У селі дуже не плакали. Але з того часу ближче до Зелених свєт у селі когось ховають. Кажуть люде, тут русалки винні. Бо в інших селах на Купайла люди топляться кожного року. І все більше, як купаються. А у нас от таке було. З того часу люде русалок шанують, цілий рік їх на глині та кераміці виліплюють, ти ж, може, бачила горнятка із зображеними русалками? Ні? А у твоєї мами такі були колись. Бо ж назва русалії походила від назви якоїсь давньоримської культури. Точно тобі не скажу, доню, але як я ше мала була, то нам у школі таке розказували, а ще їхня назва походить від «розалій», чи від слова «розана», себто троянд. Цвітуть і квітують вони, наче ті троянди, коли їх підливати і леліяти, а коли забуваєш про них — мають такі «колючки» і людей залоскочують. Ти ж відаєш, так? Ото ж бо й воно. Шо в твоєму інституті такого не вчили. А старше покоління знає. Ше їх називають гряними, гренухами. Люде завше думали про тих істот. І вшановували їх народними забавами у Четвер, після зелених свєт. А тепер, от остатнього року, не вшанували. Бачиш, що робиться? Пам’єтаєш Максимчика?

Царство йому небесне! — і Параска перехрестилася три рази. — Не покаявся хлопець у церкві за отой свій гріх із Наталею, а русалки його — хап, і зловили! Лоскотали, аж доки не відійшов він в інший світ. А бачила, дитино, яке в нього обличчя щасливе було? То вони все зробили. Я казала людям, шоб не ховали його, як самовбивцю. Та ні, де там! Стару бабу дурну слухати. А ти, дочко, не думай, що то всі старі з розуму з’їхали. Старі люди мають таку мудрість, що молоді такого ні в якій книзі не почерпнуть, ні в яких комп’ютерах не знайдуть. Вони мають досвід років. І саме цей досвід виділяє їх посеред інших людей. Цей розум, ця освіченість, як тепер кажуть — нікому не потрібна. А ні. Цінуйте, молоді, старше покоління, бо знають люде, яку пораду дати, де приголубити, а де й насварити. Бо такеє єсть життя, доню. Нині ти знаєш, як-то воно робиться.

— Дякую, вам, бабцю, за цікаву оповідь, і дідові передайте, що він герой, як устояв перед чарами такої злої відьми, а потім знайшов вас та й оженився. Бо ви добра і мудра. Дай вам Бог здоров’я.

— І тобі, доню. Йди з Богом!

Ввечері Слава довго не могла заснути, все крутилася-вертілася, ввижався їй ліс, болота та річка їхня, ніби там русалки живуть і хочуть її залоскотати. Вдень прийшла до неї Наталка. Бліда як смерть і мовила:

— Прийшла я прощатися, Славцю. Їду в Полтаву, там уже напитала роботу і житло. Боюся я нашого села, боюся не так людей, як отих зелених створінь, що ближче до їхнього Великодня, то більше вони мені спокою не дають. Піду. Благослови мене, як мати благословила.

— Господь з тобою. Прости мені все, що було поганого.

— І ти мені прости. Приїжджай до мене.

— Приїду. До зустрічі.

Наталка не знала, що їй достеменно робити, як той страшний Русалчин Великдень пережити. Враз її осінила цікава думка.

— Алло, Петрику? Привіт. Ні, я не на роботі. Ти що, забув? Канікули ж! Ти зайнятий? Для мене, звичайно ж, ні, я знаю. Приходь, є розмова. Ні, нічого не сталося.

Петро прийшов так швидко, як тільки міг.

— Кохана, що сталося?

— Нічого, любий. Я просто хотіла спитати тебе одну річ.

— Питай усе, що хочеш. Ти ж знаєш, для тебе я небо прихилю.

— Ти не знаєш, коли я вчилася в Києві, було в селі таке свято — Русалчин Великдень? Бо я тоді якраз не мала як приїхати, і так було не один рік.

— Щось я таке чув. Давай, може, баби моєї Дзвінки спитаємо. Вона старша, може, знає.

— Добре, тільки ти не поспішай, мій милий. Ходи, я тебе поцілую.

— Це я люблю, кохана.

Час знову працював не на них. Слава десь літала, коли Петро був поруч. Незчулись, як і сутеніти почало, вже й Славчині батьки прийшли. Батько якраз мав роботу в полі, а у мами магазин зачинився. Хлопець швиденько пішов додому. У них не було прийнято «хлопів до хати на ніч кликати», тому закохані намагалися бачитися на якомога «нейтральнішій» території. Слава завбачливо попросила Петра не забути про її прохання та розвідати те, що потрібно — обережно, ненав’язливо, щоб не було зайвих питань.

На ранок дівчина встала ні світ ні зоря, навіть її півень ще не прокинувся, і зателефонувала до Петра.

За довгих п’ять хвилин хлопець взяв слухавку. Сонний голос віщував глибоку дрімоту.

— Алло. Так. А-а-а... Кохана, ти? Ні. Вже не сплю. Я ж казав, пам’ятаєш? Дзвони мені хоч вночі — для тебе коли захочеш. Я ж тебе люблю, — чулися сонні слова зі слухавки.

— Ну що, ти взнав? — дівчина нервово хапала ротом повітря від нетерплячки.

— Про що? Ага-а-а... Згадав. Давай я встану, вмиюся і тобі передзвоню. За п’ять хвилин. — Хлопцеві не хотілося вставати, та заради коханої!..

— Добре, чекаю, тільки швиденько.

Петро не запізнився ні на секунду, бо вона рахувала — цікавість аж з’їдала її.

— Славунцю, ти знаєш, котра година? Ще й п’ятої немає, а ти вже встала. Невже це так важливо? А у мене сьогодні вихідний, давай до міста поїдемо, морозива поїмо. Хочеш, навіть зараз? Візьму татову стару машину...

— Добре, добре, але потім! Кажи давай, що ти дізнався! — Слава горіла від нетерплячки.

— Все, все! Чого лементуєш? Розповіла мені бабуся Дзвінка, що був у селі такий звичай. Дівчата наряджалися русалками та й ішли в Четвер після Зелених свят з віночками до річки. Віддавали честь русалкам.

— Слухай, я ж учителька, правда? І мене в селі, як освічену людину, послухають, так? — дівчина не на жарт розійшлася.

— Думаю, ти маєш рацію, а що? — здивувався Петя.

— Допоможеш мені, Петрусику? Я тебе так прошу, будь ласка!

— У чому, зіронько? — хлопець не на жарт перелякався. Може, щось сталось?

— Скоро ж Зелені свята, а потім свято Русалок. Давай організуємо це дійство, а то... Будуть убивства. Будуть, я це відчуваю.

— Зозулько, а з тобою все добре? — тепер він ще дужче переживав за психіку дівчини.