Чтение онлайн

— Любов? Яка любов? У ліжку має бути експресія. Пристрасть! — такої думки був Макс.

Але ж вона його так любила...

«Наївна дурепа», — згодом подумає Славця.

Дівчина ніяк не могла зрозуміти, як ця таємниця могла розповсюдитись.

— Ти комусь сказала про це? — спитала вона Наталі.

— Ні. Лиш тобі. І...

— Ну. Кажи.

— Може, він комусь похвалився на ранок. Бо я чула телефонний дзвінок рано-вранці. До нього дзвонила якась дівчина. Може, сестра із закордону. Ти ж знаєш, вона вчиться в Австрії. Він, мабуть, похвалився. Але вона не могла знову подзвонити комусь у село. Це ж дорого? Чи не так?

Славця подумала і сказала:

— Не знаю. Але присягаюся, я мовчала і нічого не сказала нікому. Хочеш, я скажу, що це — неправда?

— Та кому яка різниця? Це — моє життя.

— А він хоч щось за кров казав? Що-небудь?

— Казав, що я йому нове простирадло зіпсувала.

— От козел. Я.... Я б його...

— Мені теж дуже шкода. Своєї вроди і своєї цноти... Але ж я люблю його-о-о! — і залилась слізьми. Добре, що поруч була мама, обняла її, зрозуміла і повела додому. Селяни вдивлялися у заплакане личко Наталі і вже всі знали, що з нею сталося. Всі, як один, вважали Наталочку останньою жінкою на селі. Вона була впевнена, що не витримає такої долі, і поїхала на декілька місяців до тітки. А коли приїхала — Макса і слід пропав. Щез хлопець.

Йдучи додому, дівчина побачила навдивовижу красиву квітку. «Квітка на початку березня? Та такого не буває, хіба це різновид підсніжника-переростка. Хм...» — і повернулась в інший бік, а коли знову глянула, квітки вже не було...

Максимко був задоволений собою, що він повівся як справжній чоловік і зробив те, що і належить чоловікові. Писав смс-ки Наталі. Мовляв, вона має ще йому подякувати. Дівчина мовчала, не відписувала. І ось через кілька днів після інциденту йому прийшла дивна смс. Ні від кого, з невідомого номеру. «Ти БУВ недостойний її».

Мурашки враз пробігли по тілу хлопця, але він не зважив на цю смс. А треба було. Піти до церкви, покаятися, поставити свічку за здоров’я.

Через декілька тижнів тіло Максима знайшли у річці. Не було слідів насильницької смерті. На його обличчі застигла задоволена і блаженна посмішка, ніби людина була щаслива від того, що пішла з життя. Правоохоронні органи подивилися на те, що не було слідів насильства, та й не провели навіть експертизи. Поховали Максимка, як то було заведено, зі священиком, з відправою, стіл згодом накрили. Та лише ховали окремо від усіх — як самовбивцю. Його батьки довго і важко переживали цю трагічну подію. Наталка, коли приїхала і дізналась — плакала декілька днів, і ніхто не міг її заспокоїти. Було так зле, що бідолаха просто мусила поділитися своїм горем із Славою.

Дівчина саме йшла з роботи, і нічого їй було не миле, навіть Петро, що обійняв її, не відаючи, чому ж вона так побивається за тим Максом, мовляв, він же не повернеться. А Петя, от він — поруч, гріє її своєю любов’ю.

— Славцю, Славунцю! Я така рада тебе бачити! — Наталка, здавалось, справді була рада їхній зустрічі. — О, привіт, Петю.

— Привіт ! — Слава зніяковіло опустила заплакані очі.

— Можна з тобою поговорити, подруго? Я так давно тебе не бачила, хотіла розповісти про своє. Ну, знаєш, дівоче, — почервоніла й подивилась на Петра.

— А, от воно що! — нарешті зрозумів хлопець. — Та я вже саме йшов. Бувайте! — і поцілував кохану на прощання.

— Ходімо до мене, — озвалась Наталка, — чаю поп’ємо, погомонимо.

— А чом би й ні. Я саме з роботи йду, втомлена, і не знаю, до чого вдома «вчепитися», нічого мені не миле після того Максимового...

Дівчата, наче змовившись, почали плакати. Плакали довго, обнявшись і навперебій голосячи за Максимком. Наталя не думала про те, чому ж і Святослава так побивається. Горе — воно як сніг. Звалиться людині на голову, а потім думай, що з ним робити. Воно людей єднає за своїм особливим неписаним законом. І проси, і моли його — не відступиться, аж доки не забере молодість та красу, а подарує лиш тяжкі страждання.

—Що ж мені тепер робити, подруго? Я після цього не можу нічого. Ні пити, ні їсти, ні взагалі що-небудь. Не можу із собою нічого вдіяти...

— Бідолашко, ти так схудла, лебідонько. Тобі треба більше їсти, ходити хоч на якусь роботу, щоб відволіктися і вдома не сидіти. У нас якраз старенька бібліотекарка на пенсію йде, місце звільняється. Хочеш, замовлю за тебе словечко? Ти ж у Полтаві вчилася на факультеті іноземних мов, то думаю, вчена і тямуща дівчина. Хочеш?

— Дякую тобі, але ні. Я останнім часом почала помічати такі дивні-дивні речі.

— Наприклад?

— У мене з головою все добре. Я це знаю, бо всі кажуть, що адекватно себе поводжу. Пам’ятаєш, у нас тече невелика річка? Там, де Максимко... — і замовкла.

— Не згадуй краще про нього. І що?

— От я там бачила якихось істот. Вони й не люди зовсім. З довгими риб’ячими хвостами. Кажуть, їх у народі русалками охрестили.

— Так, правду кажеш, а ще через деякий час у них буде Русалчин Великдень, але то їх люди вигадали, щоб поле оберігали від злих духів. Нашим людям треба ж у щось вірити, крім Бога. Так було цікавіше жити. І що з тими русалками?

— Вони співали мені «Проведу я русалочки». Пам’ятаєш, ми ще коли були в школі — ту народну співали?

— Що, ти стояла біля річки і слухала їх? Дивина та й годі. Тобі треба відіспатися, помолитися і ще раз посповідатися. Великдень пройшов місяць тому, ти ж перед ним сповідалася, чи не так?

— Звичайно. І до церкви я ходила, і молилася. Та й не стояла коло річки, що хай йому грець. Боялася. Це такий спів... І не спів зовсім. Як клич. Така заклична пісня, ніби «Ходи з нами бавитися». Я злякалася більше, як я боюся смерті, та й утекла звідтіля. Але ж ти знаєш, інколи треба понад річкою йти, щоб до іншого кута села дістатися, а якщо те діло ввечері, та ще й самій. Ой, лишенько, не піду більше сама, та й так пізно. А коли перестала я ходити там, вони мені снитися почали, такі красиві, та й гряні. А ти знаєш, що ще в язичницькі часи їх так називали за кольором плавників?

— Ти щось гориш уся. Може, в тебе лихоманка? Ходім-но, я тебе спати вкладу. Ходімо. А хтось із твого кута на мій іде сьогодні? Вже й пізня година, — Слава й собі налякалася, бо була дуже вразлива.

— Йде. Баба Парасковія до онуків на ніч.

— То йди з нею. А я помолюся та й спати ляжу.

— Бувай здорова. Приходи в гості.

Славці дуже поталанило цієї ночі. Бо з бабою Параскою ще й дід Андрій йшов, і його собака.

— А що, бабо, правду кажуть, що бувають такі потойбічні істоти, як русалки?