Чтение онлайн

— Ні, ні, все наче в порядку, то я детективних історій начиталася. Так жартую, щоб тобі цікавіше стало.

— Ага, тоді звісно допоможу, ще й своїх хлопців, трактористів, долучу. Давай нині в місто поїдемо, хочеш, у кіно сходимо? — його очі заблищали.

— А давай! — У Славці була негайна нав’язлива ідея зробити це дійство реальністю. Вона аж засяяла вся, уже почала на ходу придумувати святкування. Це ж іще як цікаво буде!

«Але на то треба благословення священика, і час, і його прихильність. Нічого, то все буде. Хай-но я поїду до міста! А там — накупляю стрічок різних. Може, яку сукенку нову на свято? — думала щаслива дівчина. — Я ж грошей собі на обновочки вже давно відклала достатньо; так що буде і на нашій вулиці свято!»

Раптом дівчина побачила у вікні вогняно-червоного півня, дзьоб його виблискував, ніби був створений із золота. Він ходив по двору наче зачарований і безперестанку кукурікав.

— Свят-свят-свят! — перехрестилася дівчина, але за мить він пропав так само швидко, як і з’явився. — От кляті русалки! Дурять мені голову!

У цей час у вищих сил з’явився план щодо цієї тямущої молодої дівчини. Та нехай, їх прихильність вона вже отримала. Лишилось стати жінкою і... Нехай це буде їхньою таємницею.

Петро пішов вдягатися, нашвидкуруч поїв, зробив трохи домашньої роботи. На годиннику — сьома ранку. Якраз можна було виїжджати, і не так спекотно, надворі вже видно, й дороги менше буде, лише годинку, може, трішки більше.

За цей час Слава повалялась ще трішки, задоволена із своєї вигадки, розбудила батьків, повідомила їх про те, що їде в місто, отримала список речей, що там має придбати, та й зібралася. Петро вже чверть години стояв біля її хати, а вона все чепурилася: як, у місто, та й не файно одягненою, не нафарбованою їхати, треба ж обов’язково гарно виглядати!

— Ой, Петрику, ти вже є? А ми що, не їдемо? — дівчина щиро здивувалась.

— їдемо, чому ж ні! — у свою чергу знітився Петро.

— А чому на тобі той самий одяг, що ти кожного дня на роботу вдягаєш?

— Так, теє. Я нічого такого парадного не маю. Хоча... Я зараз, три хвилинки!

— І причешися, нещастя ти моє, причешися гарніше, щоб було видно, що ти хлопець, а не якась там горила.

«Може, ще й гель для волосся йому в місті куплю, зроблю чубчика налакованого, буде не гірше міських хлопів».

Петро на диво швидко прийшов, чистенький. Навіть «попрасований».

— Ну, як я тобі? — покрутився, наче танцюрист.

— Ти наче модель у ньому, — вона посміхнулася. — Цей піджак дуже тобі пасує. Але ж зараз літо!

— Нічого, не спарюсь, нормально мені буде, аби ти задоволена була! Я ж для тебе все зроблю! Розумієш, люблю тебе, люблю!

— Ходімо вже, нещастя ти моє. А де машина твого батька?

— Так ось вона! — і він показав на «Жигулі».

— Фе, я на ній з тобою нікуди не поїду. Я думала, якась «Лада», чи в крайньому випадку нормальні «Жигулі», а не «Копійка»...

— Панночко, Ви хочете в місто чи ні?

— Так і буде вже. Сідаю, та якщо порветься моя дорога сукеночка — будеш сам її відкупляти.

— їдьмо!

І вони нарешті рушили.

Дорога виявилася нелегкою, бо вже навіть зранку стояла спека. Петро скинув піджак і показав свою нову чистісінько білу футболку.

— Який ти в мене красивий! — дівчина надумала сказати Петрові щось приємне, не все ж йому недоліками дорікати.

— А яка ти в мене вродлива, і підмалювалась, і сукеночка чорна в горошок, тобі так личить! Красуня!

— Дякую, та їдьмо вже! І зроби музику голосніше, непогане радіо, я тобі скажу. Навіть інколи можна джаз почути.

— А ти любиш джаз, зірочко моя? — зрадів, наче йому мільйон дали.

— Так, мені в гуртожитку провели Інтернет, то я в дівчат за їхнім ноутбуком сиділа, наслухалась стільки цікавого джазу!

— Ти якась дивна. Чув я того Армстронга, один раз, правда, випадково. Так це і є джаз?

— Нічого ти не розумієш у музиці, крім цього виконавця є ще багато інших. — Раптом дівчина широко розплющила очі від переляку і крикнула:

— Петре! Гальмуй!

Хлопець не на жарт перелякався, бо саме виїхав до озера, а дорога проходила поруч водойми. Перед ними пронісся маленький хлопчик і, ледь не потрапивши під колеса, спокійнісінько побіг собі далі. Коли ж Слава поглянула в той бік, де бігла дитина — на місці його була лише пилюка і нічого більше.

— Славцю, з тобою все нормально? Там нікого не було! — спантеличений Петро знову завів мотор.

— Ой, вибач. Мені привиділось. Я мабуть, не виспалась та ще сонна. Певне, я краще посплю.

«Перевіряють», — подумала і вирішила мужньо промовчати.

Цілу годину до Полтави дівчина спала, а коли прокинулась, хлопець вручив їй те, що тримав у руках — диск із американським джазом.

— Ось, тримай, моя кохана, тепер ти весь час будеш на хвилі улюбленої музики. Ми вже хвилин двадцять, як приїхали, але я тебе не будив і пішов у кіоск за диском.

Здивована й сонна Слава подивилась на музичний дарунок і сказала:

— Дякую, Петрусю, але не потрібно було... В мене вона є, — це вже пошепки, щоб його не образити.

— Ти щось казала, люба?

— Ні, милий, ходімо.

— Ти настільки красива і така для мене дорога, що мені захотілося зайти до одного магазину і дещо купити, але про це згодом.

— Ти такий таємничий.

— Так, але за півроку ти мені так і дечого не сказала?

— Що, любий?

— А ТИ мене любиш? Я разів із сто про це кажу тобі. Я ладен кричати на увесь світ, ЩО КОХАЮ ТЕБЕ УСІМ СЕРЦЕМ! — і він крикнув на усе місто. — А ти?

— Мабуть. Та що ти таке придумав, люди ж дивляться!