Чтение онлайн

— Сашко!.. — раптом почув я за собою знайомий голос і, обернувшись, упізнав Женю з першої парти і її матір. Це вони бігли за мною.

— Швидше! — гукнув я до них.

І перш ніж поліцай встиг добігти до воріт, ми завернули за сарай, вскочили до іншого сарая, потім через дірку в паркані перелізли до сусідньої садиби, в якій я знав маленький садок і в ньому невеличке бомбосховище. Все це я нещодавно побачив випадково і запам’ятав, бо бомбосховище тут було не зовсім звичайне: одним кінцем виходило до садка, а другим — у підвал одного порожнього тепер складу.

Я навмисне біг нешвидко, щоб Женя з матір’ю встигали за мною, фашисти могли б схопити Женину матір і відіслати її на каторгу. Озирнувшись по сторонах, щоб переконатися — чи не женуться за нами, я пірнув у бомбосховище. Вони слухняно полізли за мною. В бомбосховищі було вогко й пахло цвіллю. Ми посідали на лаві. Женя уткнулася обличчям в коліна матері й плакала. Мати втішала її:

— Ну не плач, Женечко, дитинко моя… Нічого ж страшного немає… Адже нас не впіймали…

Коли я, перечекавши з годину, хотів був вилізти з бомбосховища, щоб піти додому, Женина мати не пустила мене. Вона боялася залишитися сама, хоч було вже не страшно, бо облава, певне, закінчилась. Вона хотіла посидіти тут ще, може, навіть до вечора, щоб потім пройти додому різними завулками. Я сказав, що до вечора мені не можна чекати, бо в мене важлива справа дома. Насправді ж мені кортіло швидше розповісти Юрчикові й Ромці про партизанський напад на вартових у Першотравневому саду і здивувати Ромку, повідомивши її про те, що в нападі партизанів, мабуть, брав участь і її тато, бо ж недарма в нього поранена рука. Женя і її мати почали просити мене, щоб я залишився ще хоч трохи. Я відповів, що трохи почекаю ще, але до вечора сидіти тут не зможу. Мати Жені почала говорити, що вони мені зобов’язані своїм порятунком і що вона хоче, щоб я пішов до них, і що зі мною захоче познайомитися Женин тато. Але я сказав, що мені нема часу, і похвалився їм, що я партизан. Тоді Женина мати сказала, що вона інакше про мене й не думала.

Женя схопила мене за руку й заявила, що нізащо не пустить мене і що я обов’язково піду разом з ними.

Мені було дуже приємно врятувати знайому мені людину, та ще з мого класу, хоч до школи ми тепер і не ходили. Вона була забрана під військовий склад фашистів.

Я вже не міг їх покинути там самих.

Коли через якихось дві-три години ми всі троє йшли до Жені, щоб познайомитися з її батьком, вона так розвеселилась, що знову почала показувати мені язик і сміятися.

Вона була дуже несерйозна дівчина і не могла побути й трохи, щоб не пустувати.

До них було йти далеченько, бо жили вони майже на околиці Печерська, де мали свою хату й невеличкий садок.

Мене познайомили з Жениним батьком, високим, бородатим залізничником. В нього завжди було заклопотане обличчя. Женя мені потім сказала, що батько почав носити бороду тільки при фашистах, щоб можна було набавити собі років і не їхати на примусові роботи. Він працював на вантажній станції. Йому сказали, що я врятував Женю і її матір. Він дякував мені. Потім йому сказала Женя, що я партизан.

Він засміявся, похвалив мене, а згодом гукнув мене до другої кімнати і там сказав:

— Хоч ти, парубче, скидаєшся й справді на партизана, але ти зовсім не партизан, бо який же справжній партизан буде розповідати про це людям, адже обов’язково знайдуться такі, що викажуть тебе ворогам. І краще буде, коли ти навіть і жартома не будеш казати іншим, що ти партизан, бо тебе повісять, як повісили кількох партизанів у Першотравневому саду.

— А їх уже наші поздіймали й повісили фашистських вартових… Так їм і треба! Про це зараз говорить увесь Київ, і незабаром говоритимуть і там, за фронтом, у наших.

Він пильно подивився на мене й похитав головою.

— Ти занадто балакучий. А партизани більше мовчазні…

Потім ми з Женькою гралися в них на подвір’ї і в порожньому саду. Після того пили чай з якимись цукерками, які нізащо не хотіли розтавати в роті.

Повернувшись додому, я не міг вразити Юрчика й Ромку новиною про наліт партизанів на Першотравневий сад, бо вони вже знали про це й чекали мене, щоб обговорити цю подію під нашою шовковицею в саду.

Ідучи додому, я чув, як на другому поверсі у Вовчихи гуляла п’яна компанія. Кілька авто стояло за ворітьми. Ними приїздили фашистські офіцери. Я чув п’яні жіночі голоси. Хтось грав на піаніно. Тоді я не витримав: дістав з своєї скриньки шматок крейди, підкрався до дверей, де жила Вовчиха, і написав на дверях: «Гуляйте, фюрери, і ви незабаром висітимете на ліхтарях!»

Другого дня, побачивши Ромку, я нишком спитав її, чи зажила в батька рана. Вона здивовано подивилась на мене:

— Тато зовсім не поранений. Це він здряпнув на паровозі трохи… Сьогодні він уже пішов на роботу.

— А чого ж він ховає руку, щоб ніхто не побачив?

— Зовсім він не ховає. Зрештою, я не знаю, він сам мені сказав, що здряпнув.

— А я думаю, — сказав я, — що вчора у вас збиралися партизани і що це вони вночі ходили на операцію до Першотравневого саду, і там твого батька поранено в руку.

Спочатку Ромка з подиву відкрила рота і стояла мовчки кілька хвилин, а потім з радощів підстрибнула і раптом майже пошепки сказала:

— Тільки ж давай про це нікому не говорити…

— Знаю сам. Справжні партизани не базікають багато, а більше мовчать.

— Сашко, — сказала Ромка, — але ти ж не справжній партизан.

— А який же? — спитав я.

— Який хочеш, тільки не справжній.

Я подивився на неї зневажливо і, не сказавши нічого, пішов. Що вона розуміла в таких справах!..

Так у нас народилася таємниця, якою кожен з нас був гордий і яку ми берегли, як найдорожче в нашому житті. Ми не відкривали цієї таємниці навіть Юрчикові, хоч і були щодо нього певні, як і щодо самих себе. І тільки коли трапився дуже важливий для нас випадок, ми не могли більше приховувати від Юрчика нашої таємниці.

Одного дня через Київ проходила велика партія радянських полонених з Бориспільського концтабору. Їх вели на Керосинну вулицю, де вони мали переночувати в концтаборі і другого дня рушати далі, на захід. Звичайно, ми — я, Ромка й Юрчик — стояли й дивились на колону на вулиці Кірова. Почало вечоріти. Нарешті колона перейшла, але за нею рушила інша — поранені червоноармійці на підводах. Їх навмисно затримали до вечора, щоб людям не так було видно, які це нещасні, голодні і напівмертві люди. Багато з них були поранені вже в самому концтаборі в Борисполі.

На вулиці стало чути тяжкий дух гниючих ран і стогони приречених на смерть людей. Навряд чи мали надію більшість із них залишитися живими.

— Дивись! Дивись! — раптом гукнув мені Юрчик. — Що там робиться!

І справді, позаду колони зчинилася метушня. Туди кинулась варта. Звичайно, ми — теж. Вся колона поранених і хворих спинилась. Солдати бігали від воза до воза, рахували полонених і штовхали їх прикладами автоматів. Стояв галас і стогін. Люди в паніці тікали до своїх будинків. Ми не могли збагнути, що, власне, сталося.