Чтение онлайн

Що тільки діялось на нашому подвір’ї!.. Вовчишина робітниця Мотря разом з кількома хлопцями ганялася за оскаженілим собакою, сама Вовчиха верещала з переляку, перехилившись з вікна і не знаходячи собі місця з розпачу, а сусіди реготали до сліз… Я був задоволений, — так, наче по двору метався з прив’язаною до хвоста коробкою не шпіц, а сама Вовчиха…

Та незабаром мені стало жаль цього собачати. Я виліз крізь вікно у двір, загнав шпіца до сарая, відв’язав консервну коробку — і все закінчилось.

— Спасибі тобі, Сашко! — сказала з вікна другого поверху Вовчиха. — Коли б не ти, у мого шпіца міг би з’явитися нервовий шок…

Та хіба це була помста? Ні, один я нічого не міг зробити. Ромка допомогла б мені. Але їй було не до моїх справ. Їй самій потрібна була допомога. Я дуже жалів бідну дівчинку. Так хотілося розважити її…

Якось на Хрещатику я побачив Гришу Мірошниченка. Він сидів на малесенькому ослінчику, а перед ним стояла невеличка скринька з щітками й гуталіном. Він зробився чистильником.

Я ніколи не приятелював з Гришею, а тому й не згадав про нього в ці дні. З його товаришами в мене не раз бували сварки і бійки. Тепер я зрадів Гриші, наче він був мені другом. Мені здалося, що й він зрадів, побачивши мене.

— Ану ж, пошмаруй мені черевики! — гукнув я й поставив на скриньку ногу.

Гриша почав вистукувати на скриньці щітками якийсь мотив і одночасно висвистувати той же мотив. Потім він виляснув пальцями в повітрі й простягнув до мене долоню. Це означало «дайош гроші!».

— Багато заробляєш? — спитав я.

Він підморгнув мені і знову вистукав щітками інший бадьорий мотив. Я нічого не встиг подумати, як мій язик сам прохопився:

— Приймай до компанії…

Він вистукав і висвистів з надзвичайною вправністю ще один мотив, потім раптом почав швидко чистити мені черевики. Мені було аж ніяково стояти в такому дранті, як у мене, і в таких блискучих від гуталіну черевиках.

З того дня я теж став чистильником. Гриша за один день навчив мене цієї справи, і взявся дістати для мене скриньку, і позичив грошей на щітки й гуталін.

Тепер я, незважаючи на протести бабусі, щоранку виходив до міста, де зустрічався з Гришею Мірошниченком, і ми вдвох сідали десь на розі Хрещатика і бульвару Шевченка, яким німці дали зовсім інші, свої назви, а ми називали ці вулиці тільки по-своєму, як і до війни.

Цілими днями ми з Гришею були на вулиці в центрі міста, і життя міста проходило перед нашими очима. Багато ми бачили такого, що залишилося в нашій пам’яті назавжди.

Одного разу ми бачили на вулиці труп жінки, що стрибнула на тротуар з вікна п’ятого поверху. Потім ми довідались, що її забирали силою на фашистську каторгу, і вона вирішила краще загинути.

Якось, ідучи до міста з своєю скринькою і щітками, я несподівано наздогнав Ромчиного батька. Мені навіть здалося, що він сам, здаля побачивши мене, притишив кроки.

— Куди поспішаєш? На заробітки?

— На заробітки.

Він трохи подумав, помовчав, а тоді сказав:

— Навряд чи бачилися б ми з тобою тут, коли б отоді, як ти просився, я взяв тебе з собою на паровоз. Пам’ятаєш — ти добирався тоді до Києва…

Я, звичайно, пам’ятав, але, як тоді, так і зараз, не розумів, чому він не взяв мене на паровоз, і вже хотів був спитати його про це, коли дядя Михайло додав:

– І добре зробив, що не взяв, бо на перегоні нас там добре обстріляли партизани, а куля не розбирається, міг і ти потрапити під неї…

— Партизани?! От шкода, що я не причепився до того поїзда.

— А то чому?

— А тому, що я давно хотів…

Язик мій, як завжди, проти моєї волі почав був розповідати про те, що я давно хотів зустрітися з партизанами, щоб піти до них. Але на цей раз я таки придержав свого язика і не розповів нічого. Хіба можна було розповідати такі речі Ромчиному батькові? Адже він працював на фашистів.

— Ну, ну, то що ти хотів? — спитав він.

— Я? Нічого… Та я так просто… А що партизани зробили тоді з ешелоном?

— Спинили ешелон, набрали зброї різної, припасів, а потім обілляли вагони бензином і підпалили…

— А паровоз?

— Не знаю, я тоді втік з паровоза в ліс… Чув тільки, як щось вибухнуло, мабуть, котел на паровозі.

— А що ж було з вами?

— А я пішки добрався до ближчої станції.

— А ваш помічник?

— Він, очевидно, пішов у партизани. Ну, мені сюди треба… Бувай здоров!

Він пішов у один бік, а я в другий. Та тільки щось у моїй голові вертілося нерозв’язане… Щось таке вертілося, і все ніяк я не міг ухопитися за кінчик нитки… Не міг чогось пригадати чи не міг зрозуміти…

Повз мене пройшов якийсь чоловік у формі залізничника. Він мені чомусь нагадав того, який нещодавно перемовлявся з дядею Михайлом біля буфетної вітрини на тій станції, на якій я просився на паровоз, хоч це був, звичайно, не він.

«Стій, Сашко? — раптом гукнув я сам до себе. — Знайшов! Єсть!» З несподіванки я навіть спинився. Так, справді, тут щось було цікаве… Ромчин батько не захотів сказати, чого не взяв мене на той поїзд, а я згадав, як дядя Михайло перемовився тоді про щось з людиною в залізничній формі і після того раптом відмовився взяти мене на поїзд і посадив на інший… Я вже йшов зовсім поволі, зробивши для себе це відкриття… Ну, звичайно, Ромчин батько, мабуть, був попереджений залізничником про напад партизанів на поїзд і через те не схотів брати мене з собою. І він був до того ще знайомий з цим чоловіком і був з ним у змові, бо ж інакше не зрозумів би його сигналу і не пішов услід за ним, щоб зустрітися коло буфету, бо там їхня зустріч нікому не впала в око. Там товчуться різні люди. А той залізничник — то, мабуть, переодягнений партизан, а дядя Михайло, виходить, теж… партизан. Невже це й справді так? Я оглянувся довкола, чи не підслухав хто моєї думки, хоч це була тільки думка, сувора таємниця, — і навіть мій балакучий язик не прохопився тут жодним словом.