Чтение онлайн

— Ні, не треба. В мене бувають порядні люди, пани офіцери, сам ад’ютант коменданта часто заходить, а ти тут з своїм поліцаєм…

— А я думав, може, він вам буде потрібний.

— Ні, не потрібний. Ось що, Сашко, сьогодні в мене будуть гості. Ти мені дещо допоможи приготувати в квартирі. Гаразд?

— Добре, — відповів я, — допоможу.

Я розумів, що мені зовсім не слід з нею сваритися, бо вона могла нацькувати на мене когось із поліції чи й комендатури.

Хіба там стануть розбиратися, чи вона наклепала на мене, чи сказала правду?

В цей час до нашого двору зайшли есесівці. Вони почали обходити всі квартири й перевіряти документи. Коли вони зайшли до нашої квартири, Ласун раптом загукав: «Графині нема дома! Графині нема дома!»

Офіцер трохи знав по-нашому й звернувся до мене:

— Хлопшику, про який графиня говорить цей пташка?

Язик мій раптово відповів:

— Стара графиня — це моя бабуся. Зараз її немає дома — графиня пішла на базар…

— А, хлопшику, цей твій старий бабуся є графиня. Харош, ха-рош… Який харош хлопшик! — Він погладив мене по голові і раптом гримнув на солдатів, що почали нишпорити по хаті, шукаючи, мабуть, що б його забрати з собою.

— Цурюк!

Один солдат, якому сподобався мій папуга, вже був став на ослін, щоб зняти клітку, але здивовано подивився на офіцера і миттю зліз з ослона. Офіцер щось почав говорити солдатам, і я чув, як він раз у раз вимовляв слово «графиня». Солдати враз покинули нашу квартиру, а офіцер, козирнувши мені, сказав:

— Я єст сам онук бабушка, в якої дядя був граф… Передай, хлопшику, мій привіт своїй бабушка-графині. Ауфвідерзеєн!

Ох же й реготав я після того, як пішов цей дурень з хрестами на грудях.

Ласун все вигукував: «Привіт бабушка! Привіт бабушка!» — а мені стало так весело, що я покотився по ліжку з реготу. Саме таким і застала мене бабуся.

— Чи ти збожеволів! — гукнула вона. — Чого це ти товчешся на ліжку?

— Бабусю, — відповів я, — фашистський офіцер передавав вам тільки що привіт. Так і сказав: привіт графині!

— Привіт бабушка! — гукнув Ласун і розпустив крила. Він завжди розпускав крила, коли думав, що йому зараз дадуть чогось смачного.

— Та ви тут і справді побожеволіли, — гримала бабуся, — який там офіцерський привіт? Та я зроду ні з яким фашистом не знайома, хай би вони повиздихали… Що це ти вигадав?

Та коли я пояснив бабусі, як усе сталося, то й вона, хоч і бурчала на мене за мій язик, але потім і сама сміялася з дурного офіцера.

Приходив Юрчик. Його цікавило, де я заховав пораненого радянського командира, але я навіть йому не відкрив цього.

— Знаєш що, — сказав я йому, — як тільки закінчиться облава й фашисти підуть геть звідси, ти простеж за ними і, якщо ніде поблизу не буде їхніх солдатів, дай мені знати.

— Нащо тобі це?

— Старикову треба понести їжу, адже він, мабуть, не встиг сьогодні поснідати.

— Ми тільки збиралися снідати, коли ти повідомив про облаву.

— А він хворий… Може, він уже там знепритомнів у ямі… — сказав я.

— У якій?

— Це не твоя справа. Твоя справа доповісти мені, коли закінчиться облава.

— Добре, — відповів чудовий мій друг Юрчик, — я доповім тобі й принесу заразом їжу для командира Старикова.

Та облава тривала довго. Гестапівці надто старанно обшукували будинки. В нашому будинку вони ходили й по підвалу, присвічуючи собі ліхтарями. Я стежив за ними здаля, але вони не потрапили до того кутка, де я заховав Старикова.

Вдень я ходив до Вовчихи. Ми з її робітницею витрушували й вибивали килими й плахти та стирали пил з картин.

Я був у Вовчихи й до війни і бачив, які в неї були речі в квартирі. Тепер їх набагато більше. Мабуть, вона награбувала їх у покинутих домах.

Коли ми прибирали в розкішній спальні, засланій і завішаній награбованими килимами й картинами, я побачив у склянці з водою штучну щелепу Вовчихи.

«Сашко, — сказав я сам собі в думках, — ти тут можеш дещо вигадати…» І справді, я й сам не збагнув, як воно вийшло, що моя рука, коли робітниця вийшла з кімнати, вмить витягла з склянки щелепу й засунула її під ковдру на ліжку Вовчихи. Після того я, наче нічого й не сталося, продовжував і далі витирати пил з рами.

До спальні зазирнула господарка. Вона щось спитала в мене і, відповідаючи, я подивився на неї. Яке ж смішне в неї було обличчя, коли в роті не вистачало однієї щелепи. «Чекай, чекай, — подумав я, що ти робитимеш, коли посходяться сюди твої гості: пани офіцери та різні запроданці… Як ти їм відкриєш рота?..»

І я, повзаючи по підлозі, продовжував собі наспівувати.

Раптом Вовчиха здивовано подивилася в склянку, потім повела доглядом по столу, по кімнаті, знову зазирнула в склянку… Я тим часом наспівував собі.

— Сашко, — сказала вона нарешті, — Матільда прибирала в мене на столі?

Це вона так називала тепер свою робітницю, а раніше всі її називали Мотрею.

— Це ви про Мотрю?

— Про Матільду! — вигукнула вона сердито.

— Не знаю нічого, — промовив я і продовжував наспівувати.

— Сашко, — спитала вона, — а хто ще заходив сюди до кімнати?

— Вантажники переносили сюди шафу…

— Матільдо! — гукнула вона злякано. Прийшла робітниця.

— Чого?

— Ти не прибирала моєї щелепи?

— Ні, не прибирала…

— А хто ж її забрав?

— А хіба я знаю… Нащо мені ваші зуби — в мене свої добрі.

— Менше балакай… Краще відшукай швидше мою щелепу.

— Де ж я її знайду, як ви її самі заховали… Отак завсігди, самі щось запроторите, а потім цілий день на мене гримаєте. Ну нащо мені ваша щелепа? В мене своя ось — дивіться…