Чтение онлайн

— Ну, веди до нього, — сказав він.

— До кого?

— До командира роти Старикова, зрозумів?

— Ніякого командира я не знаю і ні до кого вас не поведу.

— Ну, ну, Сашко, не вдавай дурника, веди.

— Не поведу й нізащо не покажу вам його. Я вам не вірю…

— Що? — вигукнув він. — Як ти сказав?

— Коли ви нічого не можете допомогти, то нащо я вам буду його показувати.

— От як!.. — Він спохмурнів і знову почав ходити по кімнаті. Потім підійшов до мене. — Ну от що, Сашко, давай помиримось. Ось тобі моя рука, що я тебе не зраджу і не викажу нікому. Що ж до партизанів і таке інше, то ти менше ляскай про це, все-таки не твоя це справа. А тепер пішли, показуй свого командира. Можеш мені довіритися. Ти друг Ромки, я тобі поганого не схочу.

На цьому ми й помирились. Я повів його до свого підвалу. Що далі ми йшли підвальними ходами, то більше дивувався дядя Михайло. Нарешті він спитав:

— А хто ще буває в цих підвалах?

— Я знаю тут краще за інших всі ходи й виходи… Ці підвали позакидані наполовину всяким сміттям та жужелицею від опалення, і тепер тут ніхто не буває, бо опалення не працює. Добре знав ходи тут двірник, але його ще наші мобілізували, а слюсар теж десь подівся, і тепер в домі немає нікого, хто б тут добре розбирався…

— Ум-гу… — промугикав дядя Михайло.

Ми прийшли до ями…

— Тут, — сказав я.

Дядя Михайло водив електричним ліхтарем по підвалу.

— Нічого не бачу. Тут стільки всякого мотлоху! Не лежить же він під цим сміттям…

Тоді я почав розкидати шматки старого заліза, каміння й жужелицю. Потім відкрив ляду й сказав командиру Старикову:

— Я привів до вас нашого старшого друга. Він хоче поговорити з вами.

Стариков підвівся. Він був дуже блідий і виснажений, але рана його майже загоїлась, і він уже мав досить сили і радісно всміхнувся мені й дяді Михайлові.

— З ким маю честь говорити? — спитав він дядю Михайла.

Дядя Михайло сказав до мене ласкаво:

— Сашко, піди постережи, щоб нас ніхто тут не застукав і не підслухав.

Я його зрозумів: дядя Михайло чудово знав, що ніхто нас тут не застукає і не підслухає, а йому просто треба було поговорити з Стариковим без свідків. Що не кажіть, а дорослі іноді бувають занадто боязкі й обережні.

Потім, коли я через півгодини повернувся до підвалу, дядя Михайло мені сказав:

— А ми тебе ждемо. Боїмося блукати тут самі по підвалах. Тут справжній лабіринт…

Я вивів їх з підвалу, і вони, попрощавшись зі мною, зникли. Перед цим Стариков міцно потиснув мені руку, подякував і попросив передати від нього подяку й привіт Ромці, Юрчикові і його матері. Вони вийшли садом на Собачку і зникли в цілковитій темряві.

Дядю Михайла я зустрів другого дня, але він мені не сказав і слова про Старикова, і я не знав, куди він його одвів і чи пощастило радянському командирові потрапити до партизанів. Я тільки вірив у те, що Ромчин батько допоміг Старикову і всякими зв’язками і документами. Другого вечора Ромка знову прийшла до нас ночувати. Це означало, що в них знову збиралися підпільники. І, як звичайно, ми троє зайняли свої місця на варті і бачили, як тихі невідомі нам постаті сходилися на квартиру Ромчиного батька, як потім розійшлися і позникали, наче порозтавали в темряві.

Я не раз згадував Старикова. Мені було радісно, що ми врятували радянського командира і в цьому була помітна моя участь. І все-таки було й образливо мені й моїм друзям, що нам навіть не сказали, де подівся Стариков. Дорослі думають, що небезпека й риск — це тільки для них.

А тим часом дні й місяці линули, як хвиля в Дніпрі. Я незчувся, як минула перша зима при окупантах. Дуже нам тяжко було в холодній нашій кімнаті. Ласун зробився сердитий і сидів на жердці, настовбурчений і мовчазний. Він, мабуть, думав, що ми шкодуємо для нього їжі, і як я не зазирав йому в вічі, як не говорив до нього лагідно, він не ставав веселішим. Перш ніж їсти самому, я завжди годував його. Але в нас тепер нічого не бувало смачного, та й того, що діставали, не вистачало на всіх. Але як можна пояснити це папузі?..

Пожвавішав Ласун тільки влітку, коли я зміг приносити йому різний зелений харч, ягоди, зернятка. Він знову почав белькотати собі в клітці, а часом називав сам себе, звичайно, жартома, «попка — дурень!..» Насправді він дуже розумний.

І знову наближалася зима, і знову мерзли ми в хаті і їли хліб наполовину з просяної луски. І я навіть забув про те, що все зле минає і неминуче приходить хороше. Проте забувати цього не слід…

Якось увечері в кублі Вовчихи знову зійшлися гості. Проходячи мимо коридором, я трохи постояв під її дверима і дуже здивувався: в квартирі було так тихо, наче вони там сиділи й мовчали. Не чути було музики, вигуків, тупоту ніг… Що сталося? Я нічого не міг зрозуміти… Може, Вовчиха хвора? Але ж я бачив її в цей день надворі. Вона гуляла із своїм шпіцом.

Другого дня, коли я був у Ромки, я сказав про це дяді Михайлові.

— Ага! — усміхаючись, вигукнув він. — Так їм і треба, продажним шкурам. Вже й на музику не тягне…

Але більше нічого не сказав дядя Михайло і нічого не пояснив нам. І тільки днів через п’ять він зустрів мене на вулиці і спитав:

— Ну, Сашко, то не грає більше музика у Вовчихи?

— Ні, щось не чути, — відповів я.

— Не скоро й почуєш, — сказав він загадково, потім озирнувся назад, наче хотів переконатись, що поблизу нікого немає, і майже прошепотів: — Червона Армія дала їм духу під Сталінградом… Розгромили їх і наступає далі. Діла, Сашко, пішли вгору! Бачив, які похнюплені ходять їхні офіцери? Усе шепочуться про щось… Фюрер оголосив траур по своїх дивізіях… їм тепер не до музики!..

— Ой як добре, дядю Михайле! — вигукнув я.

Але дядя Михайло спинив мене:

— Не кричи… Впіймаєшся… Скажи своїй бабусі про це — і більше нікому. Зрозумів? Гестапівці тепер ще злішими стануть… Ну йди собі додому та бережися…

Але я все-таки не міг іти. Я щодуху біг по вулиці і свистів, бо ж говорити дядя Михайло заборонив мені. А то б я кричав на все горло про нашу перемогу під Сталінградом.

А Вовчиха стала зовсім похнюплена. Зустрівши її на подвір’ї, я привітався і спитав:

— Як діла, тьотю?

А вона подивилась на мене й відповіла:

– Іди ти під три чорти від мене, хуліган!..

Ох, який я був радий, почувши це від неї. Як же їй не бути сердитою, коли такі діла на світі діються!..

Через кілька днів після того я сидів на Бессарабській площі проти Критого ринку. Я тут ніколи не розташовувався, але Ромчин батько попросив мене сідати з своєю скринькою саме тут. Кілька днів я ходив сюди і, сидячи тут, думав: нащо дядя Михайло посилає мене саме сюди? Адже він мені зовсім нічого не пояснив. Я тепер здебільшого сам сиджу на вулицях біля своєї скриньки, бо Грицько Мірошниченко тільки інколи виходить із чистильницькою скринькою. Він тепер продає цукерки на базарі. Мати десь купує в кустаря, а він продає. Я б не погодився.