Чтение онлайн

— Позавчора! — довірливо нахилившись до Фернана, повідомив господар. — А цієї ночі невідомі грабіжники залізли в монастир Святого Гільйома і викрали скарби монастиря!

— Дивний збіг, — помовчавши, сказав Фернан.

— Ви теж думаєте, що скарби викрали ці марсіянські дияволи?

Господар так і не дочекався відповіді.

Фернан Гізе, втупивши невидющий погляд у стелю, тарабанив по бильцях довгими сильними пальцями.

Коли Гізе повернувся в кімнату, Халід сидів навпочіпки на підлозі і розглядав велику книгу.

— А на стільці незручно? — спитав Фернан.

Халід ніяково усміхнувся, скочив на ноги і поклав книгу на стіл.

— Дивись, дивись, будь ласка. Тобі подобаються ці картинки?

— Дуже. Особливо бики Саммілі!

— Як ти сказав? — перепитав Фернан.

— Бики Саммілі, — повторив хлопчик. — Так називав їх дідусь Джафар.

Він розгорнув книгу на кольоровій глянцевій вклейці. На блакитнуватому фоні яскраво вирізнялись жовтогарячі бізони з важкими нахиленими до землі головами.

— Ти помиляєшся, — сказав Фернан. — Твій дідусь не міг бачити таких тварин. Вони не живуть і ніколи не жили в пустелі. Цю картинку я знайшов на стіні грота, далеко звідси, в Іспанії.

— Я не помиляюсь! — вигукнув Халід, — Бики Саммілі — не живі. Це картинка — велика, дуже велика картинка. На великій скелі в Саммілі. Коли я був маленький, дідусь часто розповідав мені про цю скелю. А потім ми зупинилися біля джерела, і я дивився на биків Саммілі.

У Фернана загорілися очі. Він, автор першої в світі книги про наскельний живопис, нічого не чув про якихось там биків Саммілі!

— Слухай-но, Халіде! А чи немає там інших скель з іншими малюнками?

— Там дуже багато скель. Але про інші малюнки я нічого не чув.

— Тим краще! Значить, ми їх розшукаємо!

Фернан ласкаво поклав руку хлопчикові на плече:

— Можеш вважати, що ти цілком і повністю розрахувався зо мною!..

— Безглуздя! — вигукнув Тарасюк. — Дике безглуздя! Стародавні жителі не знали залізобетону!

— Ви маєте цілковиту рацію! — пролунав поруч незнайомий голос.

Тарасюк озирнувся. Біля нього стояв високий, дуже худий чоловік у білій сорочці і грубих парусинових штанях…

— Фернан Гізе, спелеолог! — відрекомендувався він і простяг Григорієві суху, коричневу від загару руку. — А ви, мабуть, пан Бєлов?

— Не зовсім, — обережно відповів Григорій. — Моє прізвище Тарасюк, за професією — археолог, постійне місце проживання — Москва.

— Якщо вам потрібна піраміда, то ви запізнились, пане Тарасюк.

— Бачу, — пробурчав Григорій. — І лише на якихось нещасні дві години… Вночі поліція нікого не пускала в Хірбет, а ця банда мала прекрасний транспорт!.. Важко збагнути — кому потрібно було підіймати піраміду?

— У вас нема ніякої підозри?

— Абсолютно! — твердо сказав Тарасюк.

— А в мене є, щоправда, дуже невиразна. Така невиразна, що не варто було б нікому й говорити про неї. Та коли ви майже Бєлов, — усмішка майнула у Фернанових очах і відразу ж щезла, — коли ви майже Бєлов, то вам скажу. Піраміду могли підмінити ті ж самі люди, котрі простягли руки до печер…

— Ви маєте на увазі глечики з золотом?

— Якби ж із золотом! — розсміявся Фернан. — Про що ви говорите?

— Водій, он той самий, — Тарасюк показав у бік, де стояла машина, — розповів мені, що тут у печерах знайшли глечики з. золотом.

— Бідному всюди ввижається золото!..

— Що ж було в печерах?

— Не знаю. Але там могли бути стародавні рукописи. Манускрипти, котрим ціни не складеш.

— І ви що-небудь знаєте про тих, хто це зробив? — спитав Тарасюк.

— Дуже мало, — зітхнув Фернан. — Знаю, що без змови з владою тут не обійшлося. Поки вони працювали в горах, доступ туди був закритий. Так само, як сьогодні, з ваших слів, сюди. А ще знаю, що місяця з півтора тому, тієї самої ночі, коли перекрили дороги в гори, із сейфа отця Філіпа — ігумена тутешнього монастиря — зник дуже стародавній манускрипт…

— Часом не той, що попав потім у пресу?

— Часом той. Точніше, викрали оригінал. А газета надрукувала фотокопію, котру я їм послав. Завдяки збігові деяких обставин у мене опинилася копія, котрою я спочатку не міг розпоряджатись. Але крадіжка розв’язала мені руки.

Тарасюк не зрозумів зв’язку між крадіжкою оригіналу і публікацією копії, але промовчав.

— Ну, рукопис — це ще я розумію, — сказав він по паузі. — Стародавні манускрипти дорожчі за золото… Будь-які злодії, довідавшись про них, не проти були б погріти руки. І навіть підкупити поліцію. Але піраміда! Кому потрібні три тисячі тонн битого каменю? Уявляю собі, що лишилося від піраміди!..

— Що й казати, — посміхнувся Гізе. — Знову крадіжка із зломом!

— Зачекайте! — Григорій взяв його за руку. — Можливо, її зроблено було з особливого каменю?

— Який там особливий, — відмахнувся Фернан. — Звичайний пісковик. Точно такий, як перший-ліпший тутешній камінь. Хоч оцей!

Він нахилився і підняв невелику жовту плитку.

— Але тоді навіщо ж? — Тарасюк почав ходити вперед і назад вздовж залізобетонної піраміди. — Нічого не розумію!..

Кілька хвилин він мовчки ходив, потім спитав Фернана:

— Ви були в цих печерах?

— Звичайно!

— До них чи після них?

— На жаль, після. Зрештою, моя пристрасть — наскельні малюнки. Тому я все одно 86 міг і раніше не знайти того, що знайшли вони.