Чтение онлайн

— Я лише хотіла подивитися…

— Негайно вертайся в ліжко.

З мого тону вона зрозуміла, що я не налаштований сперечатися, і стрімголов побігла нагору сходами.

Серце в мене калатало, і мені потрібно було кілька хвилин, щоб заспокоїтися, перш ніж я пішов нагору. Коли я нарешті увійшов до нашої спальні, я побачив, що Синтія вже лежить під ковдрами й міцно спить. Я подивився на неї й запитав себе, про що вона тепер розмовляє з відсутніми або мертвими і що вони розповідають їй.

Запитай у них дещо від мого імені, хотів би я їй сказати! Запитай у них, хто стежить за нашим будинком. Запитай, чого він від нас хоче.

Синтія зателефонувала Памелі й домовилася, що прийде на роботу трохи пізніше наступного дня. Ми викликали слюсаря на дев’яту ранку, і якби він трохи затримався, ставлячи нам надійні замки, то Синтію хтось би підмінив у крамниці.

Я розповів їй за сніданком, перш ніж Ґрейс пішла до школи, про чоловіка на хіднику. Спочатку я думав нічого їй не казати, але швидко змінив свою думку. По-перше, Ґрейс, поза всяким сумнівом, не стала б зберігати це в таємниці, а по-друге, якщо й справді хтось стежив за домом, то хоч би хто він був і хоч би з якої причини це робив, усім нам треба було дуже й дуже пильнувати. Наскільки ми могли зрозуміти, це не мало нічого спільного з особливою ситуацією Синтії, а радше йшлося про збоченця, який вештався поблизу і проти якого треба було попередити цілу вулицю.

— А ти добре його роздивився? — запитала Синтія.

— Ні. Я вибіг за ним на вулицю, але він сів у машину й поїхав геть.

— А машину роздивився?

— Ні, не встиг.

— То міг бути коричневий автомобіль?

— Я не знаю, Синтіє. Він був темний, автомобіль був темний.

— Отже, він міг бути й коричневим.

— Так, він міг бути коричневим. Але міг бути й темно-синім або чорним. Я не знаю.

— Я ладна об заклад побитися, це одна й та сама особа. Це той, хто проїздив повз мене й Ґрейс, коли ми йшли до школи.

— Я поговорю з сусідами, — сказав я.

Мені вдалося перехопити кількох людей, що жили по обидва боки вулиці, коли вони збиралися на роботу, й запитати в них, чи не бачили вони чоловіка, який вештався тут учора вночі або в якусь іншу ніч і здався би їм підозрілим. Ніхто нікого не бачив.

Але я зателефонував у поліцію все одно, на той випадок, якщо, можливо, ще хтось із нашої вулиці повідомив про щось незвичайне за кілька останніх днів, і вони перемкнули мене на того, хто контролював усі ці повідомлення, і він сказав:

— Чогось такого прикметного не було, хоча стривайте, не кладіть слухавку, кілька днів було одне повідомлення, справді дивне.

— Яке? — запитав я. — Яке повідомлення?

— Хтось повідомляв про дивний капелюх, знайдений у їхньому домі. — Мій співрозмовник засміявся. — Спочатку я не повірив своїм очам і думав, ті люди повідомили про злодія в їхньому домі, але вони справді повідомляли, що в їхній будинок незаконно проник чийсь капелюх.

— Ет, то пусте, — сказав я.

Перш ніж я пішов до школи, Синтія сказала:

— Я хотіла б навідати Тес. Звісно, ми були в неї недавно, але з огляду на те, що вона пережила останнім часом, гадаю…

— Не кажи більше нічого, — промовив я. — Як на мене, то це чудова думка. Чому б нам не поїхати до неї завтра ввечері? Ми могли б повезти її поїсти морозива абощо.

— Я зателефоную їй, — сказала Синтія.

Увійшовши до школи, я побачив, що Ролі миє кухоль у вчительській, у який він потім хотів налити неймовірно поганої кави, яку там готували.

— Як справи? — запитав я, підійшовши до нього ззаду.

Він смикнувся від несподіванки.

— Господи!.. — вигукнув він.

— Пробач, — перепросив я.

Я взяв кухля й собі, наповнив його кавою і вкинув туди кілька додаткових грудочок цукру, щоб перебити поганий смак.

— Що нового? — знову спробував запитати я.

Ролі стенув плечима. Він здавався якимсь неуважним.

— Усе, як і завжди, — сказав він. — А що нового в тебе?

Я зітхнув.

— Хтось стояв у темряві й дивився на наш будинок учора ввечері, а коли я спробував з’ясувати, хто то був, кинувся навтіки. — Я відпив кави, якої налив собі в кухоль. Вона мала поганий смак, але була така холодна, що це було майже непомітно. — Хто несе за це відповідальність? Таке враження, ніби каву постачає нам компанія каналізаційних стоків.

— Хтось стояв перед вашим будинком? — запитав Ролі. — І що, на твою думку, він там робив?

Я знизав плечима.

— Не знаю, але сьогодні вранці нам поставлять замки з надійними засувами, і, сподіваюсь, вони стануть нам у пригоді.

— Це недобре, — сказав Ролі. — Можливо, якийсь суб’єкт вештається по вашій вулиці, шукаючи, хто забув замкнути свій гараж абощо. Хоче що-небудь поцупити.

— Можливо, — сказав я. — Хай там як, а нові замки — добра думка.

— Справді, добра, — погодився Ролі. Він зробив паузу і сказав: — Певно, я передчасно піду на пенсію.

Тож ми перестали розмовляти про мене.

— Я думав, ти залишишся бодай до кінця навчального року.

— Ну, а якби я раптом помер? Їм би однаково довелося терміново шукати, хто б міг мене замінити. Це означатиме лише, що моя пенсія буде меншою на кілька баксів за місяць. Я готовий переїхати, Тері. Керувати школою, працювати у школі сьогодні набагато важче, аніж колись, ти це знаєш? Тяжкі діти існували завжди, але давати їм раду тепер набагато важче. Вони озброєні. Їхнім батькам до них байдужісінько. Я віддав цій системі сорок років життя і тепер хочу на волю. Ми з Мілісентою продамо дім, покладемо трохи грошей у банк і поїдемо до Брейдентона, можливо, мій кров’яний тиск там трохи знизиться.

— Ти якийсь напружений сьогодні. Може, тобі слід поїхати додому?

— Я в нормі. — Він помовчав. Ролі не курив, але був схожий на курця, якому конче треба закурити. — Мілісента вже на пенсії. Ніщо мене не зупинить. Ні вона, ні я не станемо молодшими, чи не так? Ти ніколи не знаєш, скільки часу тобі ще лишилося. У цю хвилину ти ще тут, у наступну тебе вже нема.

— О! Твої слова дещо мені нагадали.

— Що саме?

— Про Тес.

Ролі закліпав очима.

— А що там із Тес?