Чтение онлайн

— Так, — погодився я. — Я вже вирішив поставити надійніші замки.

Я уявив собі, як якийсь незнайомець ходить по кімнатах нашого дому, дивиться на всі речі, доторкається до них, намагається визначити по них, хто ми такі. Я здригнувся.

— Ми тепер дуже уважно ставимося до того, аби замикати всі двері щоразу, коли йдемо з дому. Ми завжди про це пам’ятаємо, але, боюся, рано чи пізно ми про якісь двері забудемо. Я думаю, двері чорного ходу не раз залишалися в нас незамкненими, а надто, коли Ґрейс виходила крізь них і заходила, а ми не знали про це.

Я подумав про той ключ, який кудись зник, спробував пригадати, коли вперше помітив, що його немає на гачку.

— Але я знаю, ми все замкнули тієї ночі, коли зустрічалися з тією облудною ясновидицею.

— Ясновидицею? — перепитав Ролі.

Я розповів йому, як усе було.

— Коли ви поставите нові замки, — сказав Ролі, — то не забудьте закрити вікна підвалу добрими гратами. Діти проникають у дім найчастіше крізь ті вікна.

Я мовчав кілька наступних хвилин. Я досі не дійшов до тієї найбільшої проблеми, яку хотів із ним обговорити. Нарешті я промовив:

— Але це ще не все.

— А в чому річ?

— Оскільки Синтія перебуває на межі розумового розладу, я не можу їй розповісти про все, що знаю. — Ролі підняв одну брову. — Про Тес, — сказав я.

Ролі відпив іще один ковток свого «Сема Адамса».

— А що там про Тес?

— По-перше, вона нездорова. Вона сказала мені, що вмирає.

— О, прокляття, — сказав Ролі. — І що там із нею?

— Вона не захотіла вдаватися в подробиці, але думаю, в неї рак або щось таке. Вигляд у неї не такий поганий, вона здається лише стомленою, але надії на покращення її стану немає. Принаймні такі справи на сьогоднішній день.

— Для Синтії це буде велике горе. Вони такі близькі.

— Я знаю. І я думаю, про це їй повинна сказати сама Тес. Я цього не можу зробити. Не хочу цього робити. А дуже скоро стане очевидно, що з нею щось не так.

— А що по-друге?

— Не зрозумів?

— Ти сказав «по-перше» секунду тому. А що по-друге?

Я завагався. Мабуть, було не зовсім добре розповідати Ролі про таємне надходження грошей, перш ніж я розповім про них Синтії, але це було однією з причин, чому я хотів йому розповісти — спитатися в нього поради, як мені розповісти про це дружині.

— Протягом кількох років Тес одержувала гроші.

Ролі поставив на стіл свій кухоль із пивом, прибрав від нього руку.

— Що ти маєш на увазі — одержувала гроші?

— Хтось залишав для неї гроші. Готівку, в конверті. Багато разів, із запискою, в якій повідомлялося, що це гроші на оплату навчання Синтії. Суми були різними, але загалом становили десь сорок тисяч доларів.

— Оце так чортівня, — промовив Ролі. — І вона ніколи не казала тобі про це раніше?

— Ні.

— Вона сказала, від кого надходили гроші?

Я стенув плечима.

— У тому й річ. Тес не мала про це жодного уявлення, не має уявлення досі, хоч і припускає, що, можливо, на конвертах, у яких надходили гроші, на записці досі залишилися відбитки пальців після стількох років або якісь сліди ДНК, та що я, зрештою, знаю про всю цю мурятину? Але вона не може не думати про те, що надходження грошей якось пов’язане зі зникненням родини Синтії. Тобто, я хочу сказати, хто міг би давати їй гроші, як не хтось із її родини, або хтось, хто відчував свою відповідальність за те, що сталося з її родиною?

— Святий Боже, — сказав Ролі. — Це грандіозно. І Синтія нічого про це не знає?

— Ні. Але їй треба буде сказати.

— Безперечно, треба. — Він знову схопив свій кухоль, допив пиво і знаками показав офіціантці, щоб принесла йому ще один. — Думаю, що треба.

— Що ти маєш на увазі?

— Не знаю. Мене турбує те саме, що й тебе. Припустімо, ти їй це скажеш. А що потім?

Я помішав ложкою свій суп із креветок. Я не відчував особливого апетиту.

— У тім-то й річ. Це ставить більше запитань, ніж дає відповідей.

— І навіть якби це означало, що хтось із родини Синтії був тоді ще живий, то це не означає, що хтось із них живий і тепер. Коли перестали надходити гроші?

— Приблизно тоді, коли вона закінчила університет, — сказав я.

— Тобто двадцять років тому?

— Не зовсім. Але дуже давно.

Ролі розгублено похитав головою.

— Чоловіче, я просто не знаю, що тобі порадити. Тобто знаю, що я зробив би на твоєму місці, але ти повинен сам вирішувати, як вийти з цієї скрути.

— Скажи мені, — попросив я. — Як би ти вчинив на моєму місці?

Він стиснув губи й нахилився над столом.

— Я б нічого їй не казав.

Я був здивований.

— Справді?

— Хоча б поки що. Бо це лише підсилить страждання Синтії. Примусить її думати, що принаймні в минулому, коли вона була ще студенткою, якби вона знала про ті гроші, можливо, вона могла б щось зробити, могла б знайти їх, якби приділила цьому увагу й ставила правильні запитання, могла б з’ясувати, що з ними сталося. Але хто знає, чи це можливо тепер.

Я обміркував його слова. І дійшов висновку, що він має рацію.

— І проблема не лише в цьому, — сказав він. — Саме тепер, коли Тес потребує всієї підтримки й любові, які вона може одержати від Синтії, саме тепер, коли вона дуже хвора, Синтія буде люта на неї.

— Я про це не подумав.

— Вона почуватиме себе зрадженою. Матиме відчуття, що тітка не повинна була приховувати від неї ту інформацію протягом стількох років. Вона думатиме, що мала право знати про це. І вона таки його мала. І, мабуть, має й тепер. Та позаяк тоді їй цього не сказали, то тепер це вже справа давно минулих днів.