Чтение онлайн

Якийсь ландскнехт повіз як сувенір.

Або продав якомусь там барону

твою любов, твій безіменний твір.

Старий

Як я різьбив ті риси дивовижні!

Було натхнення схоже на екстаз.

Я вже й пізніше, при дворі, в Парижі,

шукав її у мармурі не раз.

Усе було — і молодість, і сила,

і спокій, і достаток, і хвала.

Але вона вже більш не осінила,

вона до мене більше не прийшла…

Флорентієць

Так на таланті зрада окошилась.

Ти Маріеллу кинув у біді.

Старий

Але ж вона при матері лишилась!

Флорентієць

А хто була Флоренція тобі?

Старий

Флоренція? В якому одкровенні

пізнає правду стомлена душа?

Чи Данте, що похований в Равенні,

хоч сумнів щодо цього полиша?

Вона його судила, і цькувала,

і змусила вмирать на чужині.

Жорстока, невблаганна і лукава,

вона була як мачуха мені!

Флорентієць

Чого не скажеш в гніві благороднім?

Та муки Данте більші за твої.

А все одно й на камені надгробнім

він називає матір’ю її!

Старий

Вона його посміла проклинати.

Він був нелюбий, як усі митці.

Флорентієць

Цькувала не Флоренція, не мати,

а міста самоназвані отці.

О ті страшні, розбещені, погані,

усіх віків вельможні старигані!

В якій лиш не з’являлися личині,

який лиш бруд не мали на руках!

Вони помруть, а наслідки злочинні

відлунюють ще довго у віках.

На риштуванні Чортик позіхнув і, опустивши дзеркальце блискуче,

затарабанив ратичками стиха об дерев’яні ребра риштувань.

Чортик

Обридло зайчики пускать, перепочину,

а то ще хтось пошпурить кирпичину.

Та й взагалі, признатися, мені

людські страждання все-таки нудні.

Я все вже бачив і до всього звик.

Усе це суєта і від лукавого.

Щось дуже темно.

(Хукнув і протер блискученький уламок об коліно)

О, жіночий крик!

Ану погляньмо, це вже щось цікавого.

(Висвітлює дерева у саду, де в глибині між статуями раптом майнула біла постать у туніці)

Прекрасна жінка

(простягає руки, у неї голос як антична флейта)

Іду, іду, чекай мене в саду!

Ти де, ти де, в якому ти вигнанні?

О милий мій, нічого, я знайду.

Де ж ти подівся, Рустичі, Джованні?!

Флорентієць

(назустріч їй розкрив свої обійми, змахнувши крилами лілового плаща)

Я тут. Я жду. Мене вже навіть два.

Ти в плесі ночі біла, як латаття.

О Маріелла з мармуру! Жива?!

Про що мене ти хочеш розпитати?

Як я любив? Як згадував той час?

Як мріяв я хоч вісточку дістати!

Старий

О Маріелла! Вже немає нас.

Ти що, прийшла моїм надгріб’ям стати?

Прекрасна жінка

(з жахом відсахнувшись, розгублено питає Флорентійця)

О мій коханий, хто він, цей старий?

В його очах печаль така нестерпна!

Флорентієць

Він — Рустичі, котрий тебе створив,

щоб ти була у камені безсмертна.

Прекрасна жінка

(тихо підійшла, поцілувала у чоло Старого)

Це ти, Джованні? Плащ твій не ліловий.

Лице твоє спустошене й сумне.

Старий

Облиш мене. Твій дотик мармуровий

уже в мені не воскресить мене.

(Прекрасна жінка ніби заточилась, руками затуляючи обличчя,

і, ставши на коліна, скам’яніла)

Чортик

І хто вона йому, кохана чи жона?

Така красуня й мертвому присниться.

Ото біда, сполохав кажана.

Світанок скоро, треба буде змиться.

(Наводить світлий промінь на Старого)

Ану, цікаво, що він там шепоче?

Старий

(долоні склавши, наче для молитви)

Сан-Марко, Сан-Джованні, Санта-Кроче.

О Фіоренца, щастя моє, горе!

Санта-Марія дель Фіоре,

Санта-Марія дель Фіоре!..

Чортик

Дивак старий, чи випив двісті грамів?

Шепоче назви флорентійських храмів.

Старий

Сан-Спіріто, Сан-Сальві, Сан-Міньято,

Сантіссіма Аннунціата.

Лунгарно, Арно… чи прожив я марно?

Чортик (здивовано)

Шепоче річку!

Старий

Арно, Арно, Арно!

Етруська пристань, лілія долин.

Долинь до мене здалеку, долинь!

О Фіоренца, щастя моє, горе!

Санта-Марія дель Фіоре,

Санта-Марія дель Фіоре…