Сніг у Флоренції
Шрифт:
Джованфранческо Рустичі — це я.
Славетний скульптор. Був ним і зостався.
А ти… Ти привид. Ти страшний фантом!
Безумний старче, моторошна тіне!
(Магічний промінь заметавсь між ними, вихоплює із темряви обличчя —
то молоде й красиве Флорентійця, то маску старості. Вона йому страшна)
Старий
Ні, я не привид. Ні, я не фантом.
Ти — молодість моя, а я — твоя руїна.
Флорентієць
(самими побілілими губами)
Я… молодість твоя?.. А ти… моя руїна?!
То це я що, отак себе зносив?
Весь розчинився в цьому страховітті?
Старий
Так, я твоє завершення на світі.
Я наслідок усіх твоїх зусиль.
Флорентієць
Які ж то мали бути землетруси,
щоб так на мене обвалився час?!
Старий
Марнота днів, убитих на спокуси.
Хто може врятувати нас від нас?
Флорентієць
(із відчаєм, із невимовним болем)
Якби ми знали, о, якби ми знали,
що буде з нами, о, що буде з нами…
Статуї у глибині саду
(повторюють цей зойк печальною луною,
у небо звівши руки кам’яні)
…Що, буде з нами, о, що буде з нами!..
Флорентієць
А весь мій труд? А всі мої скульптури?
Як ти потрапив у містечко Тур?
Старий
Мистецтву не страшний ні час, ані тортури.
Не час йому страшний… Немає тих скульптур.
Флорентієць
Ти їх продав? О непрощенна скнарість!
Чи, може, я нездарно їх створив?
Невже мені судилося на старість,
щоб я отак з собою говорив?!
Ні, ти не я! Такого буть не може,
щоб це був я через десятки літ.
Твоє обличчя на моє не схоже.
Ти хтось чужий. Ти просто якийсь дід.
Сидиш собі на монастирській лаві.
Дрімаєш, стогнеш, як усі старі.
А я — я скульптор в почестях і славі!
Я жив при королівському дворі.
Я мав палац з колонами й фронтоном.
Давав бенкети на півста персон.
Мій дім в Парижі славився бонтоном,
і кілька грацій стерегли мій сон.
Я гроші кидав жменями у кошик,
що для старців там висів на скабі.
Старий
(жебрацьким рухом простягає руку)
Подай мені, убогому, хоч грошик!
Подай хоч грошик з тих своїх скарбів!
Флорентієць
Прости, я справді щось не тим хвалюся,
Я ж не лише достатком дорожив.
В мистецтві я…
Старий
Нічого, не хвилюйся.
Ти вже себе в мистецтві пережив.
Флорентієць
Ти, флорентійський викидню, втікачу!
Згадай мене в мої найкращі дні!
Хіба надгробний пам’ятник Боккаччо
довірили створити не мені?!
А мій Меркурій на тому фонтані?
А мармурове птаство янголят?
А Іоанн на церкві Сан-Джованні,
де хрестять флорентійських немовлят?
Мій перший твір! Мій вистражданий. Досі
я пам’ятаю жар того литва.
Усе було — талант, уміння, досвід.
Чому ж такі сумні мої жнива?
Хто я тепер?! Бездомний чоловіче,
чого сидиш тут поночі в саду?
Старий
Духота вдень. Од спеки худнуть свічі.
Повечоріло. В келію піду.
Флорентієць
Твоїй душі у келії не тісно?
Ти ж із палацу в келію прибув.
Притулок. Тиша. Коників фортіссімо.
Різець в руці держати не забув?
Старий
Та щось роблю, коли нагода трапиться.
Та вже ж і руки не такі як слід.
Приймаю мовчки монастирську трапезу.
Дивлюсь в провалля пережитих літ.
Ченцям тут шахи вирізьбив. Абат
собі на гріб янгелика замовив.
Та ще потроху доглядаю сад.
Отут я й стану деревом зимовим.
Флорентієць
Ти ж вчився в знаменитому Саду!
Був другом і сучасником да Вінчі!
Де ж я себе колишнього знайду?
Як страшно доля глянула у вічі!
О, пригадай Флоренцію — ті храми,
садів Сан-Марко виноградний мур,
де наш синьйор Лоренцо Незрівнянний
для нас відкрив славетний Сад Скульптур!
Зайди в той Сад, заглянь в тінисті гроти,
зустрінь себе в майстернях тих,
де ми в часи насильства, підступу й підлоти
мистецтвом ушляхетнили уми!
Старий
Його нема. Той Сад уже руїна.
Лоренцо вмер. І ти — уже не ти.
Лиш пам’ять, наче дівчинка наївна,
все хоче ляльку в попелі знайти.
Флорентієць
Які були там витвори мистецькі!
І все для нас натура і модель —
етруська ваза, музи давньогрецькі,
античні маски, римська капітель.
В тіні олив, закохані в Елладу,
де птиця Фенікс ще раз ожила,