Чтение онлайн

ми, юні пташенята того Саду,

пили мистецтво з першоджерела!

Упало яблуко. У місячному крузі — цвіте мигдаль рожевий і троянди.

Крислате дерево. На дереві із гнізд, як пташенята, виглядають хлопчики.

І дев’ять муз, прекрасних і струнких,

ведуть круг них свій витончений танець.

В тому Саду ми брались до науки

і перші лаври скубли на вінок.

Всі дев’ять муз, узявшися за руки,

навколо нас водили свій танок.

Он подивись, які ми жовтороті!

Тих пташеняток бачиш у гнізді?

Ти — Рустичі, а він — Буонарроті,

адже ви разом вчилися тоді!

І наш синьйор, музика і дотепник,

тиран, поет, філософ і купець,

любив його, прихильний був до тебе, —

він знав, із кого виросте митець!

За хист натхненний і за труд воловий.

що кожен з вас ним юність надривав,

йому — червоний, а тобі — ліловий

оцей ось плащ синьйор подарував.

То як же сталось, як же все це сталось,

яких зазнав ти злигоднів і втрат,

що з тих Садів

потрапив ти на старість

у цей убогий монастирський сад?

Що привело тебе у цю обитель?

За що в житті так тяжко не прощен?

Святий Мартин, жебрацький покровитель,

з тобою тут поділиться плащем.

А ти ж міг бути велетнем, ти міг!

Старий

(печально похитавши головою)

У мене в пам’яті йде сніг…

(Сніг падає на вже порожні гнізда, і Музи порозходились навшпиньках)

Флорентієць

Причім тут сніг? Флоренція — Фйоренца,

квітуча тобто. Лілія в гербі.

А сніг там рідко. Звідки ж він береться,

що він іде у пам’яті тобі?

Чого ж у тебе в пам’яті не йде твоя молодість?

Чого у тебе в пам’яті не йдуть твої скульптури?

Старий

Не муч, не згадуй, одійди, замовкни!

Що взагалі в житті було моїм?!

Я весь мій вік залежав од замовників

і те створив, що треба було їм.

Флорентієць

А Мікеланджело, чи не ровесник твій,—

він не залежав, мав од них свободу?

А є у нього хоч єдиний твір,

який би він створив їм на догоду?

Вони ж бувають гірші, ніж вандали.

Він лізти їм в свій труд не дозволяв.

А як вони вже дуже насідали,

то він на них і дошками шпурляв!

Старий

Так він же геній. Це вже інша річ.

Такий — один на кількасот сторіч.

Флорентієць

Він геній, так. Це ще Лоренцо знав.

І хоч було це декому в досаду,

він дав йому, єдиному із нас,

і кращий мармур, і ключі від Саду.

Ми всі були ще зовсім хлопчаки,—

він мав його за майстра у роботі.

Він знав, що то вже буде на віки,

що вийшло з-під різця Буонарроті!

Старий

Оце і є найперша із причин.

Бо хоч би як хто п’явся на котурни —

всі народились кожен хто під чим,

лиш геній народився під Сатурном!

Флорентієць

(нервово загортається плащем)

Ну, добре, я великим стать

не зміг чи не зумів,— часи були брутальні.

Але причому все-таки тут сніг?

Я працював у камені й металі.

То де ж воно, серед яких руїн,

все, що створив я оцими руками,—

я, скульптор навіть Іменем своїм,

я — Рустичі, я — рустика, я — камінь!

Старий

Оце умреш, ніхто й не спом’яне.

В надгробний камінь не вкарбують дати.

Лише ім’я у тебе кам’яне.

Ти дошку в них шпурнути був не здатен.

Флорентієць

Коли цькували — я протистояв.

Лише коли наблизили — піддався.

Старий

Твоя відвага — вище всіх уяв!

Отож-бо й є. У тому-то й біда вся.

Вони — тебе, не ти їх переміг!

Вони твій хист поклали під фуганок.

Флорентієць

Чого у тебе в пам’яті йде сніг?

Старий

Страшна ціна вельможних забаганок!

Ти кажеш — привид, старості фантом.

Послухай. Передсмертне молодію.

Сприйми як притчу, під новим кутом,

ту — давніх літ — забуту вже подію.

До нас природа щедрою була.

Мистецький дар і розум сполучила,—

усе Лоренцо Пишному дала,

але в його нащадках одпочила.

Після Лоренцо занепав той Сад.

Прийшла пора тиранів і купецтва.

Його нащадок теж був меценат,

але… не мав кебети до мистецтва.

Отож, мистецтво люблячи без меж

і мавши влади й золота всесильність,

наслуханий про генія, він теж

хотів до нього виявить прихильність.

А снігу, снігу випало в той рік!

Зима тоді стояла небувала.

Було, пройти з порога до воріт —