Чтение онлайн

Увійшовши, я відразу перевірив, чи Синтія не побувала в домі, чи не залишила вона записку або щось таке.

Нічого не було.

Вінс ходив на першому поверсі, дивлячись на картини на стінах та книжки на наших полицях. Вивчає, що де лежить, подумав я. Його погляд упав на коробки з-під черевиків із пам’ятними речами.

— Що це, в біса, таке? — запитав він.

— Це речі Синтії. Вона привезла їх із того будинку, де минуло її дитинство. Вона весь час перебирає їх, сподіваючись, що вони відкриють їй якусь таємницю. Я теж робив майже те саме сьогодні, коли вона покинула дім.

Вінс сів на кушетку, понишпорив рукою в коробці.

— Мені все це здається непотрібним сміттям, — сказав він.

— Так, досі воно й було непотрібним сміттям, — мовив я.

Я спробував зателефонувати на мобільник Синтії, плекаючи слабку надію, що він може бути увімкнений. Я вже хотів покласти слухавку після четвертого дзвінка, коли почув, як Синтія сказала:

— Алло?

— Синті?

— Привіт, Тері.

— Господи, з вами все окей? Де ви?

— З нами все гаразд, Тері.

— Люба моя, повертайся додому. Благаю тебе, повернися додому.

— Я не знаю, — сказала вона.

Десь на задньому плані чувся якийсь сторонній звук, наче гудіння.

— Де ви?

— В автомобілі.

— Привіт, тату!

Це вже був голос Ґрейс, вона кричала так, щоби бути почутою з пасажирського сидіння.

— Привіт, Ґрейс, — сказав я.

— Тато каже «привіт», — повідомила Синтія нашій доньці.

— Коли ти повернешся? — запитав я.

— Я сказала, що не знаю, — промовила Синтія. — Мені потрібен час. Я ж тобі все написала у своєму листі.

Вона не хотіла більше говорити про це, принаймні в присутності Ґрейс.

— Я турбуюся за тебе, й мені тебе бракує, — сказав я.

— Передайте їй привіт, — крикнув Вінс із вітальні.

— Хто це? — запитала Синтія.

— Вінс Флемінґ.

— Хто?

— Не з’їдь із дороги, — сказав я.

— Що він там робить?

— Я поїхав побачитися з ним. У мене виникла божевільна думка, що, можливо, ти захотіла його навідати.

— О Господи, — здивувалася Синтія. — Передай йому… привіт.

— Вона передає вам привіт, — переказав я Вінсові.

Він лише промурмотів щось із іншої кімнати, риючись у коробках із-під черевиків.

— Але він у нашому домі? Тепер?

— Атож. Він підвіз мене сюди у своїй машині. Це досить довга історія. Я розповім тобі про все, коли ти повернешся. Крім того… — Я завагався. — Він розповів мені дещо про ту ніч, про що він раніше нікому не розповідав.

— Про що саме?

— Про те, як він поїхав за тобою і твоїм батьком тієї ночі, сидів якийсь час у машині перед вашим будинком, чекаючи нагоди постукати у двері й подивитись, як тобі ведеться, а потім побачив, як із дому вийшли Тод і твоя мати, а пізніше і твій батько. А потім був іще один автомобіль перед вашим будинком, який поїхав за машиною твоєї матері й Тода, коли вони від’їхали.

У телефоні не чути було нічого, крім дорожнього шуму.

— Синтіє?

— Я тут. Не знаю, що все це означає.

— Я теж.

— Тері, тут дуже багато машин. Мені треба з’їхати з дороги. Я вимикаю телефон. Я забула взяти зарядку, й мої акумулятори майже розрядилися.

— Повертайся скоріш додому, Синті. Я кохаю тебе.

— Бувай, — сказала вона й відімкнулася.

Я поклав слухавку й пішов до вітальні.

Вінс Флемінґ показав мені вирізку з газети, де була фотографія, на якій Тод стояв серед своїх друзів із баскетбольної команди.

— Цей хлопець схожий на Тода, — сказав Вінс. — Я його пам’ятаю.

Я кивнув, не забравши вирізку з його руки. Я вже бачив її сотню разів раніше.

— Атож. Ви навчалися з ним в одному класі?

— Можливо, мали один спільний урок, навряд чи більше. Але ця світлина якась дивна.

— Чому дивна?

— Бо я більше нікого не впізнаю на ній. Тут немає хлопців із нашої школи.

Я взяв у нього вирізку, хоч у цьому не було жодного сенсу. Я не ходив до школи разом із Тодом або Синтією й не міг знати нікого з їхніх односумів. Синтія ніколи не звертала особливої уваги на цю фотографію, наскільки мені було відомо. Я кинув на неї побіжний погляд.

— І ім’я написане неправильно, — сказав Вінс, показуючи на підпис під фотографією, де зліва направо були подані імена й прізвища всіх гравців, спочатку тих, які стояли в нижньому ряді, потім тих, що в середньому, й наостанок — тих, що у верхньому.

Я стенув плечима.

— Нічого дивного. Газети часто перекручують прізвища.

Я подивився на підпис під фотографією, де були написані прізвища й перший ініціал. Тод стояв другим зліва, в середньому ряду. Я провів пальцем по напису й прочитав те прізвище, яке мало бути його прізвищем.

Там було написано «Дж. Слоун».

Я дивився якусь мить на ініціал і на слово, яке стояло поряд із ним.

— Вінсе, — сказав я, — чи ім’я та прізвище «Дж. Слоун» щось означають для вас?

Він похитав головою.

— Ні.

Я двічі перевірив, чи це ім’я справді стосується індивіда в середньому ряду, другого з лівого краю.

— Оце так чортівня, — мовив я.

Вінс подивився на мене.

— Ви хотіли мені щось сказати?

— Дж. Слоун, — сказав я. — Джеремі Слоун.

Вінс похитав головою.

— Я досі не розумію, в чому тут річ.

— Чоловік на продуктовому поверсі, — пояснив я. — У торговельному центрі. Так звали того суб’єкта, якого Синтія прийняла за свого брата.

— Про що ви говорите? — запитав Вінс.

— Десь зо два тижні тому, — сказав я, — Синтія, Ґрейс і я були в торговельному центрі, й Синтія побачила цього чоловіка, й була переконана, що це Тод. Вона сказала, що він має такий вигляд, який мав би Тод у дорослому віці, через двадцять п’ять років.