Чтение онлайн

— А він?

— А він не сказав більше нічого. Він просто поклав слухавку. — Одинока сльозинка потекла по щоці Синтії, коли вона подивилася мені в обличчя. — Навіщо він таке говорить? Що він хоче сказати цим «вони прощають мені»?

— Не знаю, — відповів я. — Певно, якийсь придурок. Якийсь придурок, що бачив шоу.

— Але навіщо якомусь чоловікові телефонувати мені й таке говорити? Чого він хоче цим досягти?

Я підтягнув телефон ближче до себе. Це був єдиний телефон високих технологій, який ми мали у себе в домі, з невеличким ідентифікатором абонента, який телефонує, та дисплеєм.

— Чому він каже, що моя родина прощає мені? Що я зробила своїй родині? Я нічого не розумію. Але якби я справді їм щось зробила, то як вони могли б повідомити мене про те, що прощають мені? Це не має жодного сенсу, Тері.

— Звичайно, не має. Це якесь божевілля. — Я подивився на телефон. — Ти бачила, звідки надійшов виклик?

— Я дивилася, але нічого не було, а коли він поклав слухавку, то я спробувала з’ясувати номер.

Я натиснув кнопку, що показувала історію викликів. Ніякого запису про виклик протягом останніх хвилин не було.

— Дисплей нічого не показує, — мовив я.

Синтія шморгнула носом, витерла сльозу зі щоки й нахилилася над телефоном.

— Я, здається… що ж я зробила? Коли я вирішила з’ясувати, звідки надійшов виклик, то натиснула ось цю кнопку, щоб зберегти його..

— Ось так ти його стерла.

— Що ти сказав?

— Ти стерла останній виклик з історії викликів, — сказав я.

— О, прокляття, — промовила Синтія, — я була така стривожена, така схвильована, я просто не знала, що роблю.

— Нічого дивного, — мовив я. — Але принаймні як звучав голос того незнайомця?

Синтія не почула мого запитання. Погляд у неї був цілком відсутній.

— Не можу повірити, що я це зробила. Не можу повірити, що я стерла номер. Але на екрані все одно нічого не було. Ти ж знаєш, іноді вони кажуть, що це невідомий номер.

— Гаразд, облишмо цим перейматися. Але голос того чоловіка, як він звучав?

Синтія підняла обидві руки жестом безпорадності.

— То був просто чоловік. Він говорив якимсь неприродно низьким голосом, можливо, хотів приховати його справжнє звучання. А більше я нічого не можу сказати. — Вона замовкла на мить, але потім в її очах спалахнула іскра надії. — Можливо, нам треба подзвонити в телефонну компанію? Можливо, вони записали цей дзвінок, можливо, навіть зберегли запис?

— Вони не зберігають записів усіх дзвінків, — сказав я. — Їм байдуже до того, що там говорять і що думають люди. І що ми їм скажемо? То був один окремий дзвінок від ідіота, який, певно, бачив шоу. Він же тобі не погрожував, він навіть не говорив непристойності.

Я обняв Синтію за плечі.

— Ти… просто не хвилюйся через це. Надто багато людей знають, що з тобою трапилось. Це може перетворити тебе на мішень. Ти знаєш, що нам треба зробити?

— Що?

— Замовити собі номер, не внесений до загального каталогу. Тоді ми не будемо одержувати таких дзвінків.

Синтія похитала головою.

— Ні, ми цього не зробимо.

— Я не думаю, що це коштуватиме нам набагато більше, а крім того…

— Ні, ми цього не зробимо.

— Чому ні?

Вона проковтнула слину.

— Бо коли вони будуть готові зателефонувати мені, коли моя родина нарешті вирішить сконтактуватися зі мною, треба, щоб вони мали таку можливість.

Я мав вільний урок після обідньої перерви, тож вислизнув зі школи, перетнув усе місто до крамниці Памели й увійшов туди з чотирма паперовими чашками купленої на винос кави.

То не була крамниця елітного одягу, й Памела Форстер, колись найліпша шкільна подруга Синтії, не прагнула привабити до себе молоду і стильну клієнтуру. Полиці були заповнені досить консервативним вбранням, таким, що йому (мав я звичай жартувати із Синтією) віддавали перевагу жінки, які носять прості й зручні черевики.

— Ну, це, звичайно, не «Аберкромбі & Фіч», [9] — мала звичай казати Синтія, — але «Аберкромбі & Фіч» не відпускали б мене зі служби в ті години, коли мені треба забирати Ґрейс зі школи, а Памела відпускає.

Тут усе було ясно.

Синтія стояла у глибині крамниці, біля примірочної, й розмовляла з покупцем крізь завісу.

— Чи не хотіли б ви приміряти дванадцятий розмір? — запитала вона.

Вона мене не помітила, але Памела помітила й усміхнулася мені від касового апарату.

— Привіт, — сказала вона.

Памела — висока жінка, тендітна, з маленькими грудьми — дуже добре трималася на підборах три дюйми заввишки. Її бірюзова сукня до колін була достатньо стильною, аби можна було сказати з певністю, що вона не з її крамниці. Те, що вона мала справу переважно з клієнтурою, яка була незнайома з журналом «Воґ», [10] не означало, що й сама вона ладна опуститися на цей рівень.

— Ви дуже чемні, — сказала вона, подивившись на чотири паперові чашки з кавою. — Але наразі оборону фортеці тримаємо лише я та Синтія. Ен на перерві.

— Може, кава ще не вистигне, коли вона повернеться.

Памела відкрила пластикову кришку, висипала в каву пакетик «Спленди». [11]

— Ну, то як ваші справи?

— Добре.

— Синтія мені досі нічого не розповідає. Про шоу та його наслідки.

Чому всім так хочеться поговорити про це? Лорін Велс, моїй власній доньці, а тепер і Памелі Форстер?

— Усе гаразд, — мовив я.

— Я радила їй не робити цього, — сказала Памела, похитавши головою.

— Справді? А я й не знав.

— Я сказала їй це дуже давно. Коли вони тільки вперше звернулися до неї з такою пропозицією. Я тоді сказала їй: моя люба, якщо собака заснув, то нехай він спить. Не варто ворушити минуле.

— Ви добре сказали, — промовив я.

— Я сказала: подумай, адже минуло двадцять п’ять років, чи не так? Те, що сталося, сталося, і якщо ти неспроможна жити далі, після того як під мостом протекло стільки води, то де ти будеш через наступні п’ять або десять років?