Чтение онлайн

Сидячи в останньому ряду, сімнадцятирічна Джейн Скейвуло так низько нахилилася над своєю партою, що я майже не бачив її забинтованого підборіддя.

— Отже, — сказав я, — я перевірив ваші письмові твори, й серед них є дуже непогані шматочки тексту. Декотрі з вас навіть спромоглися написати по кілька абзаців, жодного разу не вживши таких слів, як «бляха» або «дупа».

Почулося кілька здушених хихотінь.

— А що, за це можуть вигнати зі школи? — запитав хлопець на ім’я Бруно, який сидів біля вікна і в якого з вух звисали білі дротинки, зникаючи під його курткою.

— Сподіваюся, бляха-муха, що ні, — сказав я і показав на свої вуха. — Бруно, ти можеш витягти ці затички з вух бодай на хвилину?

Бруно витяг свої навушники.

Я погортав стосик аркушів, здебільшого набраних на комп’ютері, але серед них було й кілька написаних від руки, й дістав один:

— Гадаю, ви пам’ятаєте мої слова, що вам не обов’язково писати про те, як люди стріляють одне в одного, або про ядерних терористів, або про прибульців з інших планет, що виламуються з людських грудей, аби створити цікавий твір? І я також казав вам, що цікаві сюжети для своїх творів можна знайти в найбанальнішому середовищі.

Я побачив підняту руку Бруно.

— Баналь… і як там далі? Це що таке?

— Банальне середовище. Тобто середовище звичайне, повсякденне.

— Чому ж ви тоді не сказали «у повсякденному середовищі»? Навіщо ви вживаєте чудернацьке слово, якщо й звичайне годиться?

Я усміхнувся.

— Запхай оті штуки знову собі у вуха.

— Е ні, я можу проґавити щось бан-анальне, якщо їх запхаю.

— Дозвольте вам прочитати кілька рядків з одного твору, — мовив я, піднявши один з аркушів.

Я побачив, як Джейн трохи підвела голову. Можливо, вона впізнала свій розлініяний аркуш, адже аркуші, списані від руки, мають зовсім інший вигляд, аніж папір, що вислизає з лазерного принтера.

«Її батько — чи принаймні чоловік, який спав з її матір’ю достатньо довго, щоб думати, ніби він має право називатися її батьком, — дістає з холодильника картонну коробку з яйцями, розбиває двоє з них однією рукою й виливає їхній вміст у миску. Бекон уже шкварчить на сковорідці, й коли вона заходить до кімнати, він киває, ніби запрошує її сідати за кухонний стіл. Він запитує, чи смакують їй яйця, й вона каже йому, що їй байдуже, бо не знає, що можна відповісти на це запитання, бо раніше ніхто ніколи її не запитував, чи смакують їй яйця, чи ні. Мати ніколи не готувала для неї нічого схожого на яйця, і вона думає, хоч би в який спосіб цей чоловік їх зготував, вони будуть смачнішими, аніж ті паскудні солодкі вафлі, якими мала звичай годувати її мати».

Я урвав читання й підняв голову.

— Коментарі?

Хлопець, який сидів за Бруно, сказав:

— Я люблю пити яйця сирими.

Дівчина з протилежного боку класу мовила:

— Мені подобається ця розповідь. Цікаво було б знати, що то за чоловік. Якщо він готує для неї сніданок, то він, мабуть, не зовсім дірка-в-дупі. Усі чоловіки, з якими спить моя мати, — дірки-в-дупі.

— А може, той чоловік готує для неї сніданок тому, що йому буде мало матері? — припустив Бруно.

Сміх.

Через годину, коли всі посунули до виходу, я покликав:

— Джейн!

Вона неохоче боком протиснулася до мого столу.

— Упізнала? — запитав я.

Вона стенула плечима й затулила долонею своє забинтоване підборіддя, звернувши на нього мою увагу тим, що хотіла приховати його від мене.

— Ти добре написала свій твір. Тому я й зачитав уривок із нього.

Ще один здвиг плечима.

— Я чув, ти ризикуєш бути виключеною зі школи.

— Та сучка почала першою, — сказала Джейн.

— Ти добре пишеш, — похвалив я. — Твій перший твір я віддав до бібліотеки для участі в конкурсі оповідань, який вони влаштовують для учнів.

Очі Джейн затанцювали.

— Деякі з твоїх творів нагадують мені твори Оутс, — сказав я. — Ти коли-небудь читала щось із творів Джойс Керол Оутс? [6]

Джейн похитала головою.

— Раджу тобі прочитати «Люмінісцентний вогонь: зізнання дівчачої банди», — порадив я. — Наша бібліотека, мабуть, не має цієї книжки. Але в Мілфордській бібліотеці ти її знайдеш.

— Я більше вам не потрібна? — запитала вона.

Я кивнув, і вона попрямувала до дверей.

Я застав Ролі в його кабінеті — він сидів за комп’ютером, пильно вдивляючись у щось на моніторі. Він показав мені на екран.

— Вони хочуть запровадити більше тестувань. Скоро ми просто не матимемо часу, щоб навчати їх нехай там чого. Ми лише тестуватимемо їх від тієї миті, коли вони сюди прийдуть, і до тієї, коли вони підуть додому.

— Що там за історія з дівчиною? — запитав я.

Мені довелося нагадати йому, про кого йдеться.

— З Джейн Скейвуло ми маємо великий клопіт, — сказав він. — Схоже, у нас навіть немає її теперішньої адреси. Остання адреса її матері, яку ми маємо, це адреса дворічної давності, я думаю, вона кудись переселилася зі своїм новим коханцем й забрала також із собою дочку.

— Якщо не брати до уваги бійку, — мовив я, — то, думаю, вона стала трохи кращою за останні кілька місяців. Менш агресивна, не така похмура. Можливо, той новий коханець її матері не такий уже й поганий.

Ролі стенув плечима. Він відкрив коробку цукерок з емблемою дівчат-скаутів, що стояла на його столі.

— Хочеш? — запитав він, підсовуючи до мене коробку.

Я взяв ванільну цукерку.

— Це все мене дуже стомлює, — сказав Ролі. — Усе було не так, коли я тільки починав. Ти знаєш, що я знайшов за школою одного дня? Не лише порожні бляшанки з-під пива, — якби тільки, — а й кальяни для куріння кокаїну, й, ти мені не повіриш, пістолет. Він лежав під кущем, наче випав у когось із кишені, а може, його там просто хтось заховав.