Весна-красна
Шрифт:
І воднораз уже кинула оком на культиваторщиків:
— Куди ж ото ти повів? Хіба я тобі так показувала? Прямуй на вербу! На вербу прямуй!
А тут іще й фотокореспонденти:
— Надівайте, Ганно Денисівно, піджака з орденами, та ставайте отут, бо інакше нічого не вийде!
— А тепер скидайте, ми вас за сівалкою сфотографуємо!
А на другім березі невеличкої річки Роставиці частина ланки під лопату картоплю садить.
— Чому під лопату?
— Нічого, нічого! Це — такий сорт! — посміхається Ганна Денисівна.
Ганні Денисівні Кошовій — 76 літ.
— А на літературний вечір прийдете, Ганно Денисівно?
— Аякже ж! Обов'язково! Ви тільки не дуже рано його розпочинайте! Я все ж таки сьогодні думаю буряки кінчати!
І раптом до Казика Тригуба:
— Ти ж мені, дитино, збігаєш обід з дому принесеш!
Казик Тригуб теж колгоспник.
Віком він трохи молодший од Ганни Денисівни, бо Героєві Соціалістичної Праці всього тільки — 76, й Казикові теж не менш, як десять, а то, може, й одинадцять — він уже в четвертому класі, а тепер от вийшов на поле землю культивувати.
У нього довгий батіг, він ним над кіньми помахує й серйозно каже коням:
— Вйо! Вйо!
А як фотографували сівбу буряків, то Ганна Денисівна покликала Казика:
— Ви й його зніміть! Він у мене роботяща людина!
А до Казика:
— Отут стань! Та батога сторч постав! Отак! Щоб усі бачили, що ти не гуляєш.
На літературний вечір Ганна Денисівна прийшла, весь прослухала, подякувала, а як присоглашала письменників обов'язково приїхати восени подивитися на врожай, сказала жартома:
— З косами приїздіть! З косами!
— А з ложками можна?
— Ложки знайдуться! І те, за що ложка чіпляється, теж найдеться! Приїздіть!
Праця йде на селі «розгорнутим», як то кажуть, «фронтом». Між іншим, весняна сівба, це — не танці.
Трудна була на селі весна 1947 року.
І коні були не ті, і воли не ті, і трактори не ті…
— Ех, якби ви до війни були подивилися, які отут коні ходили, які корови були! — сумно посміхаючись, казав нам літній уже колгоспник. — Хіба ж такі?! Та нічого: ще два-три тижні, травичка підросте, — вони й повеселішають.
А проте зараз ще:
— Та нічого! Переборемо! А на вареники приїздіть! З вишнями! А схочете — з сиром наваримо!
Все для перемоги, велика упертість в боротьбі і велика віра в перемогу.
Такі люди не здаються, такі люди не можуть не перемогти!
Єсть у «Червоному гіганті» сімнадцятилітня ланкова Катя Пустовіт.
Комсомолка.
Скільки ж у цієї дівчини енергії!
Вона — учениця Ганни Денисівни Кошової, що, сприйнявши досвід учителя, уже самостійно керівник молодіжної ланки.
Змагається з учителем.
На зборах Катя скоса поглядала на Золоту Зірку, що сяє на грудях в учителя, поглядала і усміхалася:
— Буде і в мене Золота Зірка! Буде! Буде! Буде!
І таки буде!
Не може не бути, бо і Катя — ланкова, — і вся її ланка працюють так, що «іскри з рук летять».
І хіба така Катя одна по колгоспах?
Скрізь вони рясно розквітли за ці роки: наша чудесна молодь, наша радість, наша надія!
Додому з Великополовецького ми поверталися знову ж таки через Білу Церкву.
Графині Браницької вже, кажуть, у Білій Церкві нема!
І в паспортному столі — не прописана.
На наше запитання:
— Де тут живе графиня Браницька? — нам відповіли:
— Не живе! А головне, майте на увазі, що ніколи вже й не житиме!
— Ми не проти! — відповіли ми.
Біла Церква — зелена й кучерява.
Чистенько в місті.
Видко, що кріпко прихорошується до Першого травня. Фарбується, білиться, миється…
А вимитися єсть де: така ж уже чудесна в Білій Церкві річка Рось!
А які прекрасні зустрічі із студентством та професурою сільськогосподарського інституту та педтехнікуму! Яка чудесна молодь!
Їхали ми до Києва, ніби у криниці з цілющою енерговодою викупані…
Пройшли дощі…
І за якихось два-три дні ще дужче закучерявились дерева, зазеленіли широкополі колгоспні лани…
Щоб бути ще чепурнішими, ще милішими до дня Першого травня, міжнародного свята трудящих.
Запорожці
Виявляється, що Запорозької Січі на Запоріжжі вже нема. Перейменовано її на «Запорізьку Сталь», що скорочено зветься «Запоріжсталь».
«Запоріжсталь» — завод-велетень, гордість радянських п'ятирічок або, як його ще називають, — перлина радянської металургії.
Що ж воно таке, як на нього оком глянути?
По-перше, це велике місто Нове Запоріжжя, де живуть запоріжбудівці та запоріжсталівці разом із своїми знаменитими сусідами дніпробудівцями.
Широкі, прямі вулиці вилискують асфальтом, кучерявляться чудовими бульварами й алеями з пірамідальних та сріблястих тополь, акацій, кленів та інших представників зеленокучерявої рослинної родини.
Бігають вулицями автобуси, бігають легкові й вантажні авто, трамваї.
Торгують магазини, кіоски, чайні… Сліпить вечорами електрикою кінотеатр. Вулиці гомінкі, повні народу, дітей і підлітків.
Складається Нове Запоріжжя з кільканадцяти висілків, що горнуться до своїх улюбленців — «Запоріжсталі» та Дніпробуду.
Селища — окремі ніби міста — з'єднані між собою чудовими асфальтовими чи брукованими шляхами.
Через Дніпро тут перекинулась казкова гребля Дніпробуду, а на величезній території розляглася «Запоріжсталь».