Весна-красна
Шрифт:
І під високим лобом, прикрашеним чорнявим волоссям, зразу ж назріває гостра винахідницька думка…
А за думкою вже вимальовується, а потім вибудовується оригінальний верстат для виправлення покручених конструкцій.
І мертве оживає…
Потвора перетворюється на ажурне мереживо…
А колишній дніпропетровський хлопчисько — тепер знаменита людина не тільки на Запоріжбуді, і не тільки на Запоріжжі та на Україні, а в цілому Радянському Союзі.
А може, та не може, а таки справді, ім'я Марка Івановича Недужка перескочить океани та моря, щоб уславити творчу людську мисль — думку радянського інженера.
Марко Іванович Недужко…
Вчепила йому доля отаке прізвище: Недужко.
Міняємо це прізвище без згоди хазяїна.
Марко Іванович Недужко — не Недужко, а Дужедужко.
І не один раз Дужедужко, а Дужедужедужедужко…
Відбудовані аж тричі ажурні цехи «Запоріжсталі» повік будуть згадувати їхнього автора — Марка Івановича…
Який він собою?
Я ж кажу — чорнявий. І всміхається. Середній на зріст… Голова — кругла…
Як для жінок — симпатичний… Так не з цього боку ми до нього підходимо.
У нього під чорним волоссям, під крутим лобом — думка гостра і розум допитливий.
А це, між іншим, речі не такі вже прості і не такі вже погані. Та й взагалі на Запоріжжі прізвища міняються…
Бригадир, комсомолець, прозивається Недошивко. А як подивишся на графік виконання його робіт, виходить, не Недошивко, а Перешивко.
І секретар ЦК ЛКСМУ вручив йому почесну грамоту ЦК комсомолу не за те, що він «Недо», а за те, що він «Пере».
Родина Макарових.
Батько — Григорій Єгорович — і дві доньки — Ганна й Олександра.
Забайкальці…
На Забайкаллі в бригаді працювали й мама, Тетяна Григорівна, а як виїхали вони на Запоріжбуд, мама залишилася вдома, — треба ж комусь родинне вогнище берегти.
Маму замінила донька — Аня, як її всі на Запоріжбуді кличуть.
Каменярі вони… Ні, мабуть, не каменярі, а каменщики, мулярі…
Які вони?
Уявляйте їх собі як хочете: хочете — блондинками, хочете — брюнетками, а батька таким собі запорожцем з вусами аж до самісінького пояса — не в тім річ.
Річ у їхній ударній роботі.
Проценти виконання норм вони дають тризначні, — може, двісті, може, триста, — а тільки не забувайте про одне: вісім чоловік підсобних робітників не встигають подавати їм цеглу.
А подивіться ви хоча б на Аню Макарову: дівчинка хороша, симпатична, дівчинка на вигляд не дуже богатир, а серце в неї, сумління, робоча хватка, — всього цього на десять богатирів вистачить.
Ім'я її красується в Республіканській Книзі пошани…
З Анею Макаровою в час відпочинку можна, мабуть, потанцювати веселої полечки, але на роботі, на виконанні нею свого робітничо-громадського обов'язку — не беріться її «перетанцювати», бо не «перетанцюєте».
Така вже в неї і в її чудесній сім'ї — у батька Григорія Єгоровича і в сестри Олександри — вдача.
Робітнича вдача! Радянсько-робітнича!
Іван Олександрович Румянцев.
Уславлений бригадир монтажно-трубопровідної бригади.
Чому уславлений?
Що він — бога за бороду впіймав, що всі на будові говорять, що треба працювати по-румянцевському?
Та нічого подібного!
Точний розрахунок, завантаження кожної для себе й членів бригади хвилини, підготовка зарані робочого місця для кожного свого робітника, смілива винахідницька думка, — от вам і Румянцев, от вам і румянцевський метод роботи.
Він знає, що можуть і як можуть працювати його друзі-співбригадники: Іван Гаврилович Іванов, Єгор Іванович Мірошников, Михайло Федорович Гармаш, Анатолій Іванович Попенко, Ніна Петрівна Березіна…
А румянцевський метод роботи поширюється на заводі, удосконалюється. І багацько вже є румянцевських «учнів», що перекривають учителя.
За травень, приміром, першість здобула комсомольсько-молодіжна бригада Щербинкіна, яка виконала план робіт на 300 процентів і завоювала перехідний Червоний прапор. Бригада Румянцева опинилася на другому місці…
Це — закономірно…
Завжди ученики випереджують свого учителя, бо не стоїть життя на місці, не заболочується допитлива людська думка…
А простору для роботи, для думки, для винахідництва, — ой як багато!
На самому тільки Запоріжбуді п'ятнадцять квадратних кілометрів.
Люди!
Ми знайомили наших читачів з кількома тільки Людьми (з великої літери), що ними пишається наша Батьківщина.
А на Запоріжбуді (та хіба тільки на Запоріжбуді?!) їх тисячі, їх мільйони.
Підносьте ж келиха за їхню роботу, за їхнє здоров'я!
Будьмо!
Фейлетоністи
Іванківські хлопці й дівчата зустріли оце мене на вулиці та й кажуть:
— Ой товаришу! Ну, й фейлетон у нас увечері сьогодні буде!
Так і кажуть.
— Який, — питаю, — фейлетон?
— Е, не скажемо! От як ізробимо, тоді скажемо! А то он ще візьмете та нам того фейлетона й спортите.
Почухав я потилицю.
«Ото, — думаю собі. — Ось-ось уже тридцять літ, як по фейлетонній часті працюю, а вони, молодята, отакої: «Спортите нам фейлетона!»
— Ну, — кажу, — робіть свого, як ви кажете, фейлетона, та обов'язково взавтра мені розкажіть, який він у вас вийде!
— Розкажемо!
Було це в суботу, під неділю.
У неділю ранесенько прибігають молодятка.
І показують величезного замка.
Замок заіржавлений, ключ до нього погнутий.
— Що таке? — питаю.
— Не вийшов фейлетон у нас! — регочуться.
— Та якого фейлетона ви робити хотіли?
— Клубного!
— ??
— Та ми, розумієте, хотіли вчора ввечері потихеньку, щоб завклубом не знав, одімкнути клуба, поприбирати там та й устругнути вечір самодіяльності!