Чтение онлайн

Відімкнули зовнішні двері і ввійшли. Передня справді була простора, велика, з гарними, добре збереженими меблями. Тут стояв цілий плетений гарнітур. Усе нагадувало південну, «тропічну» віллу. Це дуже сподобалося Сашові. На стінах висіло кілька морських пейзажів. В кутку стояла якась невелика скринька.

— Радіола! — вигукнув Сашо. Він миттю ввімкнув радіо і гарячково почав переглядати пластинки. Переважали слащаві, модні пісеньки, але було й кілька хороших французьких та італійських пластинок. Сашо ввімкнув програвач, кімната сповнилася звуками гітар і враз стала привітнішою.

Праворуч граціозні сходи вели на другий поверх. Максим з Колкою піднялись туди. Сашо вимкнув програвач і побіг за ними. Двері були замкнені. Невеличкий коридор вів до двох кімнат. Хлопці ввійшли в південно-східну. Вона теж була обставлена просто, але з хорошим смаком.

— Це кабінет, — сказав захоплено Сашо. — Чудовий!

Відкрили жалюзі. В кімнату полилось яскраве денне світло. За широким вікном, що виходило на схід, відкривалася велична панорама моря й півострова разом з вітряком, а крізь південне виднілося місто й дачі. Біля вітряка нікого не було. Старика не видно. В кабінеті стояло небагато речей: ліжко, невеличка бібліотека, письмовий стіл, плетені стільці. На підлозі замість килима лежала проста, з гарним узором, циновка, сплетена з невідомих трав. Сашо вирішив, що це робота закордонних майстрів «південних країн». Кімнатка прийшлася йому до смаку, і Сашо заявив, що спатиме тут.

— Побачимо, — ухилився од відповіді Максим. — Якщо станеш на добову вахту, тоді можна буде. Адже ж тут буде спостережний пункт.

Сашо нахмурився, але не втрачав надії влаштуватись тут. Йому необхідно було побути самому, щоб розв'язати деякі важливі питання.

З коридора хлопці перейшли в південно-західну кімнату. Вона була більша, тут стояло три ліжка, порожній гардероб, плетений стіл і крісла. Ліжка були застелені тонкими ковдрами, білизна — чиста. Південні вікна виходили на містечко й дачі, західні на лани й шосе, яке зв'язувало по суші Н. з іншими населеними пунктами.

— Нічого не вдієш, — посміхнувся Максим. — Твоє щастя. Спатимеш у кабінеті.

Сашо розцвів од радощів, йому дуже хотілося скласти хорошу пісню про Доменіку і взагалі… помріяти на волі. Поплескавши Максима по плечу, він подався туди. Максим з Колкою повалились у плетені крісла й переглянулись.

— Ну що скажеш, га? — захоплено вигукнув Максим.

— Просто диво! Мені ще й досі не віриться, що нам її дали. Добре, що бай Нако допоміг!

— Авжеж!

— От тільки, що кухні немає, — згадав Колка й нахмурився. — От йолопи! Будували, а не подумали…

— Не може бути, щоб не було, — підвівся Максим. — Певно, в підвалі, в холодному місці.

Гукнувши Саша, вони почали шукати підвал. Дверей не знайшли. Якась ляда ліворуч од вікон привернула їхню увагу. Максим ледве її відкрив. Звідти дихнуло холодом і вже вивітрілим запахом кухні. Але найцікавіше було те, що в підвал спускалися круті й вузькі залізні сходи, схожі на корабельний трап. Хлопці завагалися.

— Дивно, — промовив Максим. — Де ж тут вимикач?

Вимикач був під вікном. Засвітили й обережно почали спускатися вниз. Перед очима здивованих хлопців постало таке, що їм ніколи не снилось: просторе приміщення в стилі морської таверни. Три чи чотири широкі, як столи, бочки і навколо них кілька маленьких барилець замість стільців займали всю середину. На сволоках висіла велика риболовна сіть і вкриті павутинням вітростійкі ліхтарі з електричними лампочками. Стіни були размальовані фресками на морські сюжети. Кілька круглих, як корабельні ілюмінатори, вікон, закритих жалюзі, надавали приміщенню справжнього морського вигляду. В глибині виднівся справжній камін. А ліворуч був бар з високими табуретками. Хлопці аж заніміли від захоплення, опинившись у такій дивовижній морській таверні. Вони обійшли кімнату навшпиньках, немов були в церкві. За каміном була електрична плитка і раковина з краном для миття посуду. Полиці, на яких, певно, колись ставили пляшки, були порожні. В стіні були шафи. Колка відкрив одну з них: повно різного посуду й столових приборів.

— Рай! — вигукнув він. — Усе є. Вмів жити. Треба спитати дядька Нака, хто він був, цей Чепков.

— І койки є! — вигукнув Сашо. — Та чи ви не бачите? І койки є! Просто диво!

Попід стінами висіло кілька морських підвісних койок. Для відпочинку після банкетів. Було прохолодно, приємно й казково красиво. Максим сів на одне з барилець і постукав по столу:

— Прошу печеного окуня. З лимоном!

Весело розсміявшись, Колка з Сашом теж посідали.

— Не регочіть, — сказав, сміючись, Максим. — І таке буде, правда, Колка?

Колка у них вважався поваром. Будучи на промислах з батьковими товаришами, він часто куховарив, хоч не дуже охоче. А зараз… Ех, і електрична плитка є, і все!

Потім пройшли за бар. Побачили двері, що вели невідомо куди. Виявились незамкненими. Хлопці присвітили й побачили невелике приміщення для дров та різних кухонних речей. Це вже був справжній підвал. З нього теж вели двері. Виявилось, що це той самий чорний хід, який вони помітили вчора. Відчинили. Сонце вдарило в очі. Знову скрізь позамикали, щоб було безпечніше. Посідавши за бочки, вони вирішили попереносити лише свої особисті речі. Все інше було в будинку.

Сашо залишався вдома стежити з кабінету за вітряком. Колка з Максимом пішли до барки, щоб відвести її назад до рибальської пристані. Андрій забрав особисті речі, які Максим викинув з барки, і побіг до дачі.

Барку швидко віднесло течією в море. Максим взявся за весла, а Колка сів за стерно. Він помітив, як Максимове чоло враз вкрилося потом, і подумав, що дорого їм обійдеться риболовля. Тягнись щодня до рибальської пристані, потім назад, а крім того, плентатися ще до дачі два кілометри пішки. Ні! Треба щось придумати. Колка поділився думками з товаришем, і Максим згадав, що на обід треба наловити риби. Вийшли в затоку, стали на якір. Закинули вудки. Зразу почало клювати.

— Правду кажучи, не знаю, що нам робити, — сказав Максим, задоволений хорошим уловом. — Одне зрозуміло: барка сюди не пройде… Якщо залишати її на річці, треба, щоб один з нас весь час вартував.

— Не діло… — замислився Колка. — Це питання треба обговорити. І раптом запропонував: — Давай десь дістанемо маленького човника!

— Правильно!

— Тільки де?

— У дядька.

— А чи є у нього?

— Хтозна…

— Нічого, хоч і немає, однаково допоможе, правда?