Вітряк
Шрифт:
Артилерія шалено била по Моковій шхуні, але втікачі були вже далеко в морі й спритно лавірували, уникаючи снарядів. Військові кораблі через полум'я не могли вийти з затоки й наздогнати їх.
А Моко стояв біля штурвала, мокрий від хвиль, тримаючи в зубах згаслу цигарку, і тільки інколи оглядався назад. Біля нього стояв майор з пістолетом у руках: Моко вже кілька разів робив спробу стрибнути в море. Ватажок уже скинув із себе одяг діда, бороду, парик. Зараз на ньому була закордонна зелена куртка.
Снаряди рвались перед ними, за ними, обабіч — і ніяк не могли влучити в ціль.
З машинного відділення вийшов Мортій з картою в руці й гукнув до майора:
— Ще трохи. Підводний човен скоро підійде. Тільки що повідомили! — і знову ліг біля радіостанції.
Майор перехрестився. Але в цю мить поблизу розірвався снаряд, судно здригнулось. Моко з усієї сили заїхав майорові кулаком по зубах, і той покотився в рубаку. Моко вискочив на палубу, надів на себе рятувальний пояс і стрибнув у море. Хвилі його підхопили.
Шхуна втратила управління. Кіро Привид, якого збило з ніг вибуховою хвилею, підвівся і, второпавши, звідки загрожує небезпека, кинувся до штурвала. З півночі виринув винищувач і бриючим польотом пройшов над шхуною, линувши на неї дощем куль. Отямившись, майор, мов несамовитий, схопився на ноги й побачив, що літак, розвернувшись над містом, знову взяв курс на шхуну.
— Де Моко? — гаркнув він.
— Шукай вітра в полі! — похмуро відповів Кіро Привид.
Винищувач ще раз обстріляв шхуну. Кіро поточився і мертвий повис на штурвалі. Майор грубо скинув його на підлогу і, переступивши через труп, взявся за штурвал. Шхуна почала наповнюватись водою. Кулі геть зрешетили її. Мортій вискочив з машинного відділення. Обличчя його було скривлене від страху.
— Тонемо! Пояси! Рятуйте! Рятуйте!
Та марно. В цю мить снаряд влучив у шхуну й розбив її на тріски. Чорне море проковтнуло мерзотників…
Сашо побачив усе це в бінокль, у нього в середині неначе щось надірвалось, і він нестримно заридав. Ні, не жалюгідну смерть бандитів оплакував Сашо! Він плакав від болю, що злочинців не впіймали живими, що він накоїв стільки шкоди. Навіть Доменіка не могла його втішити.
Все місто носило пісок. Але коли виявилося, що людям не під силу погасити пожежу, капітан першого рангу Рачев викликав літаки. Незабаром вони з'явилися над містом і почали скидати балони з нітрогліцерином. Високо в небо бухали темночервоні гейзери, і полум'я, розбите на окремі вогнища, відступало, вже не таке небезпечне, як раніше.
Максим, Андрій і Колка повернулися на дачу пригнічені, знесилені від утоми й напруження, геть вимазані в сажу. Вони стали біля відчиненого вікна, де ще й досі схлипував Сашо, і з болем у серці дивилися на вибухи. Хлопці відчували себе злочинцями…
Перед ними постало суворе обличчя барби Тодорія, миле, все в зморшках обличчя того, хто віддав своє здоров'я й життя за їхню свободу, за свободу, якої вони ще не вміли як слід цінувати і яку не зуміли захистити, його очі були повні смутку й докору. Було нестерпно боляче на них дивитись…
Над заспокоєним морем займалася зоря, ясна й чиста. Народжувався новий день, мирний і тихий, з блакитним небом і літнім сонцем. Пахло йодом водоростями і ще чимсь, — певно, легкі вітри принесли з близьких берегів Абхазії тропічний запах квітучих гранатів.
Любі читачі!
Того про що розповідається в книзі, насправді не було. Я написав цей роман, щоб застерегти вас від таких помилок, які допустили хлопці.