Чтение онлайн

— Де ця жінка? — спитав я.

Через тиждень після цієї розмови вона прибула до Будапешта. Її батько ще до війни примандрував з Дебрецена до Швейцарії, одружився там на текстильній фабриці — еге ж, текстильній! — проте в його домі куховарила угорка й балакали там угорською. Чому, вже не пригадаю. Можливо, і свекор також був угорцем? За кордоном представники однієї нації — якщо не соромляться свого походження — так туляться одне до одного, як слова вдало написаної фрази, вважаючи, либонь, що лише вкупі мають якийсь сенс. Катрін — далі ми називатимемо її Каті — говорила по-угорськи без помилок, і навіть гарно, хоча в її інтонаціях ще й досі вчувалися далекі дебреценські витоки.

— Цілую ручки, пап'a, — сказала вона ще з дверей, коли Тамаш, привізши її з аеропорту, допровадив до моєї кімнати, аби нас познайомити.

Я обернувся з-за столу. Після довгої дороги вона не виглядала втомленою, а можливо, вже й скупалася, перевдяглася? Поряд з їхньою кімнатою на другому поверсі була окрема ванна. Каті була в білих штанях і пуловері вишневого кольору.

— Пап'a? — перепитав я. — Наскільки мені відомо, я вам не батько, панночко.

Каті, яка рушила було до мене, зненацька завмерла, зупинилась за три-чотири кроки від мого письмового столу. Вона спалахнула, зарум'янилася навіть шия. Тамаш обняв її за плечі і підштовхнув до мене. За ними в дверях з'явився червоний товстий ніс Жофі.

— Дозвольте нагадати вам, тату, що Каті вже не дівчинка, — поштиво, хоча й зі сміхом, мовив Тамаш. — Ми вже місяць, як побралися.

— Це нічого не означає.

Вона була вродлива жінка, з — наскільки я міг судити — пропорційно складеним, чутливим тілом, що мене особливо розлютило. Могла б, принаймні, носити окуляри!.. Але як яскраво сяяли її очі! Вся її струнка постать здавалася легкою, ніби кинуте мимохіть зауваження, значущість якого відчуваєш лише згодом, коли воно досягає глибин свідомості.

— То як до вас звертатися, тату? — запитав Тамаш.

— Поки що ніяк, — відповів я. — Скажу пізніше, як буде потреба. Скільки вам років, панночко?

— Виповнилося сімнадцять, mon cher beau-p`ere, — пояснила Каті. Вона опустила очі, та по гнучкій дівочій шиї я визначив, що її діафрагма дрижить від сміху. Певна річ, це мене теж гнівило.

— Дитину вже маєте, панночко? — питав я далі.

— Ні, тату, — відповів Тамаш.

— І не намічається?

— Ні! — рішуче відповіла Каті.

Жофі, що й досі тіснилась у дверях, тепер увійшла до кімнати.

— Цього мені тільки бракувало, — пробурчала вона тихо, однак достатньо голосно, щоб усі почули. — Дитина?.. Та я відразу піду на пенсію. Обслуговувати чотирьох з моїм хворим попереком?

— Не думайте, панночко, що ми тут з мухами в носі, ми просто примхливі, як і всі старі люди, — сказав я, впівока спостерігаючи за Жофі і продовжуючи вивчати Каті, яка розгублено дивилася на мене. — Запам'ятайте це, якщо бажаєте увійти до нашого сімейного кола.

— Qu'est ce que c'est que з мухами в носі? — перепитала Каті в Тамаша.

— Ті, хто вважає, що їх кусають мухи, — відповів я. — У ваших шановних батьків буває сверблячка?

— Зрідка, mon cher beau-p`ere, — сказала Каті, вона знову сміялась.

Сум і сміх так швидко мінялися місцями в її дівочій натурі, як її угорська мова з французьким плином думок. Цей легкий сміх я полюбив перш за все, коли вже згодом, набагато пізніше, зміг пробачити їй те, що вона жінка і близько, чи, точніше, ближче, допустити до свого серця. Та поки що в Фермопілах своєї старості я відбивав усі її атаки.

— Однією з наших примх, яку розділяє зі мною моя стара приятелька Жофі, — звернувся я до дівчини, одним оком поглядаючи на Тамаша, — є та, що ми не любимо красивих жінок, і не сприймаємо їх ані як дружин, ані як невісток. Наприклад: перед не таким якісним екземпляром жінки я не соромився б, що в мене тече з носа, хоч поки ще й не крапає, та через певний час крапатиме. У цьому випадку ви, панночко, тактовно відвернетесь, а оскільки йдеться про вродливу жінку, то думка про це дратує мене вже зараз. Далі: я мерзлякуватий і навесні, коли виходжу в сад, напинаю на плечі ветху чорну берлінську хустину моєї приятельки Жофі, що дратуватиме вас і, відповідно, рикошетом, мене. Підемо далі: я люблю тільки сонячну погоду, і якщо похмурніє, з мене й слова не витягнеш. Коли б ви своїми курячими мізками були здатні усе це достойно сприйняти — а я ще й не обмовився про значно важчі речі — тоді я вважав би вас занадто мудрою як на ваш вік, і це мене відштовхнуло б ще далі.

З виразу Тамашевого обличчя я бачив, що він просто насолоджується цією сценою; це вже й мене здивувало, адже я не сподівався від нього такого лукавства.

— Mais il est charmant! [7] — вигукнула дівчина, й, відсторонивши Тамаша, який зробив спробу її втримати, підбігла до мене. Я спізнився, не встиг підвестися з крісла. Вона обняла мене за шию, за французьким звичаєм поцілувала в ліву, потім у праву щоку, далі схилилася до моєї руки і теж поцілувала. — Mon cher beau-p`ere, vous 'etes charmant! [8] Її легкі поцілунки, що злітали з тремтливим теплом метелика, пробуджуючи давню насолоду кохання, ще дужче засмутили мене. Я скочив з крісла такий обурений, ніби принизили мою чоловічу гідність. Нині, коли пишу ці рядки, стає очевидним, що, граючи роль суворого стариґаня, я насправді виглядав блазнем, і лише моя невістка завдяки її надзвичайно чутливому жіночому розуму та інтуїції розгадала мене. Хочу повідомити: на роль анахорета теж треба вчитися, якщо людина взагалі на це здатна.

— Панночко, — мовив я, — ви помиляєтесь, я зовсім не пречудовий. Що стосується мого фізичного стану, либонь, ви вже чули, а якщо не чули, то будьте такі люб'язні запам'ятати, що в старих організмах структура білка докорінно відрізняється, це доведено зокрема й біохімічним аналізом. В ході обміну речовин у білку, що перебудовується, виникають дедалі стабільніші вузли, які, врешті, й унеможливлюють подальший обмін. Що це означає — а означає воно, серед іншого, й атеросклероз головного мозку, який рано чи пізно веде до кретинізму, — про це вам розповість детальніше mon fils [9] Тамаш. Що ж до моєї так званої душі, то я дивлюся на світ і вигляд цього бруду дозволяє мені лишатися чистим. Ви зрозуміли мене?

Не знаю, що вона зрозуміла зі сказаного, та мене вона зрозуміла. Безперечно, таке ставлення спершу спантеличило її: вона дивилася на мене широко розплющеними переляканими очима, однак не зблідла. Щоправда, не спромоглася щось відповісти, але з кімнати не вибігла. Хоча її по-дівочому тендітна шийка і почервоніла до самих ключиць, однак очі не наповнилися слізьми. Як видно, вона тримала свою душу в швейцарському порядку, і була ця душа такою ж цивілізованою садовою рослинкою — хоча, зрештою, тут ніколи не знаєш запевне! — як і душа Тамаша, хіба дещо самобутнішою, саме настільки, наскільки вона була молодша. Згадаю для прикладу вияв її природної тактовності: у моїй присутності вона ніколи, й пізніше також, не цілувалася з Тамашем, не дозволила навіть взяти себе за руку. Однак вийшовши до сходів за чверть години після нашої розмови, я вражено зупинився: згори, з їхньої кімнати на другому поверсі, до мене линула весела французька пісенька на хвилях приємного альту Катрін. Дякувати Господу, пробурмотів я, що вона хоча б не пищить тоненьким сопрано.