Чтение онлайн

— Ваша правда, панночко, — мовив я. — Без неправди людство вже давно вимерло б.

Вона усміхалася.

— Я не розумію.

Насправді вона розуміла навіть краще за мене. Адже була жінкою, до того ж жінкою того ґатунку, яка бреше не крихітними мізками, а всіма клітинками свого тіла.

— Великою помилкою морального кодексу людини, пані, — мовив я, звертаючись до неї, але адресуючи насамперед собі, — є те, що він засуджує неправду, яка, однак, є одним із найбільших здобутків людства. Без неї годі уявити які-небудь суспільні стосунки. Брехня поєднує будь-яку спільноту, яка без неї розпалася б на безголові закривавлені часточки. Брехня…

Молода жінка продовжувала посміхатися.

— Ой, як мило!

— …брехня, — вів далі я, нервово міряючи кроками кімнату і не розуміючи, з якого дива це роблю, — пом'якшує мораль, бо вбирає вигоду в пристойні шати і тому можна відстоювати свої — нібито справедливі — права у відносно сприятливих обставинах. Та вона не лише забезпечує зовнішню пристойність…

— Ой, як чудово, — знову озвалася вона. — Я думаю точнісінько так, як ви, тільки не можу цього сформулювати.

— Не сумніваюсь, панночко, що ви думаєте абсолютно так само. Отже, вигадка забезпечує не лише зовнішню пристойність, а й внутрішню, вона впорскує злагоду в наші вразливі серця, аби ми могли брехати й собі теж.

Нараз мені стало нудно й гидко.

— Власне, чого ви від мене хочете, панночко?

— Ой, дорогенький, — защебетала жінка. — Тільки щоб ви облишили бігати туди-сюди по кімнаті, бо мені кружляє голова. Не бажаєте присісти тут, коло мене, на канапу?

Вона усміхалася.

Усмішка мене обеззброїла. Виборсуючись із пелюсток цього вродливого, хоча й пересічного створіння, вона постала переді мною як одвічне єство: всезнаюча усмішка жінки. Незабутня, безпристрасна усмішка природи. Байдуже, з якою підступною метою її покликала на допомогу ця жінка — на кілька хвилин вона позбавила мене зарозумілості і сповнила блаженним усвідомленням своєї цілковитої нікчемності. Ну, й що з того, роблю я щось чи байдикую? Ну, й що з того, що старію й рано чи пізно вийду з ужитку. Єство й надалі зрідка усміхатиметься. На мить я став легкий, як безтілесна пушинка, бо весь тягар відповідальності покинув мене.

— Чого ви, власне, хочете від мене, панночко? — повторив я, приходячи до тями.

Та й чого мені ображатися, коли молода письменниця звертається до мене по допомогу? І задля підтримки свого ймовірного таланту у жорстоких місцевих битвах літературного життя як допоміжний засіб вона використовує свою вроду? Адже знає, що я маю певний вплив у цих літературних колах, від яких відгонить всіма запахами. До мого слова дослухаються, поважають, чи, принаймні, вдають, що поважають, і навіть бояться мене, хоча я всім чемно відповідаю на привітання. Словом, я potens [5] , і вочевидь суперечило б так званому здоровому глузду, якби молода жінка не спробувала увійти, чи хоча б постукати у дверцята моєї потенції заради досягнення оргазму цілковито іншої природи. Боже мій, вона хоче стати письменницею, то хай нею буде. Рівень літературної продукції від цього суттєво не знизиться. Однак як же бути з моїм сумлінням? Або скромніше — з моїм смаком?

Чи можу я йому довіряти?

— Ой боженьку, я така зворушена, що метр таки прийняв мене, незнану, скромну письменницю. І я можу сидіти тут у вас на дивані… ви тут, зазвичай, спите, чи шо?

— Не шокайте, — буркнув я.

— Ой-ой, ви знову…

Але — усміхаючись.

— Я не можу зараз сидіти з вами, панночко, бо маю багато роботи, — сказав я. — Залиште рукопис і зателефонуйте мені за тиждень, доти я його, сподіваюся, прочитаю.

Та вона не зателефонувала, бо не пошкодувала часу з'явитися до мене особисто. Її рукопис не вартував нічого, геть нічого. Я проклинав усе на світі, читаючи його. От чорт, казав я про себе, чому в це прекрасне тіло не вселили такий самий чудовий дух; постала б нова герцогиня Сансеверіна. Однак духовності в ній не було ні на йоту. Навіть стільки, щоб можна було опублікувати її твір в одному з угорських журналів. Якби я був Ернестом Рануціо IV, пермським тираном з роману Стендаля, я б наказав стратити цю жінку, аби виправити фатальну помилку природи — дражливе поєднання тіла з порожнечею… Або ж велів би її отруїти: це було б куди приємніше, ніж розмовляти з нею!

Упродовж своєї довгої професійної кар'єри я звик казати правду в обличчя письменникам — перепрошую, свою думку. Ця роль найбільше відповідала моїм уподобанням. Для себе я теж не робив винятку… хіба що зрідка. Інколи, бачачи якогось симпатичного юнака, моє серце обливалося кров'ю, та я переборював себе. Чи не з цієї причини дедалі менше молодих письменників мають бажання зустрітися зі мною, аби поцікавитися моєю думкою про їхній доробок? Бридкий дідуган: очевидно, я видаюся їм саме таким. Здідів, де ж йому вгнатися за нами. В молодості, правда, написав пару кльових речей, та це було давно… Та якщо й залетить до мене іноді якийсь неопірений горобчик — на кштал цієї панночки, — щоб я дав йому напутнє письменницьке слово, то я й від цього отримую небагато радості. Горобчик теж.

Проте я, видно, таки старію, бо вже не тішуся зі свого правдошукацтва. Я стояв біля вікна, спиною до канапи, де всілася, вочевидь, моя відвідувачка, і дивився в сад, дивуючись зі своєї розгубленості. Що їй сказати? З чого почати? За моєю спиною почувся сміх, радісний, живий сміх.

— З чого ви смієтеся? — спитав я, не обертаючись.

— З того, як ви нервово барабаните по склу. Ой, чи не боїтеся ви мене часом?

— Люба панночко Сільвіє, — промовив я, — я прочитав ваш рукопис…

Та я спізнився: коли повернувся до неї, вона вже стояла гола, її одяг і спідня білизна були розкидані по кімнаті, прозоро-попелясті колготи опинилися на столі, прикриваючи мій щойно початий рукопис. Я назвав би це символічним, якби мав час і настрій для мудрування. Однак, як видно, не мав. Я всівся на бильце крісла й задивився на молоду жінку, що стояла біля канапи. Її тіло було досконале. Вона всміхалася:

— Ідіть сюди!

А я лише сидів і дивився.

— Така молода вродлива жінка — рідкісний дарунок для старого чоловіка, — сказав я. — Дозвольте мені ще трохи помилуватися вами. У мене тепло, ви не змерзнете.

Вона всміхалася.

— Ідіть же! — повторила вона знову.

— Ви божественно вродлива, — відказав я. — Невже ви гадаєте, що в мені ще стільки молодечого вогню, аби я стягнув з себе черевики, піджак, штани, майтки і в нападі шаленої жаги пошпурляв би їх по різних кутках кімнати? Я звик роздягатися повільно, розважливо, як осіннє дерево, що скидає листя.

— Та йдіть сюди вже! — явно нетерпляче покликала вона, розпростершись на канапі. — Побалакати ми встигнемо потім.