Чтение онлайн

У дверях вона обернулася.

— То що не так з цією дівчинкою?

— Атож, дівчинка! — передражнив я. — Якщо моя бездоганна пам'ять ще мені не зраджує, вона вже півроку як у шлюбі. Йдіть у своїх справах, Жофі.

— Йду, молодий пане, — відповіла стара, однак навіть не ворухнулася, вочевидь хотіла побалакати. — Вона ще зовсім дитина, молодий пане, треба з нею м'якше. Вже не кажучи про те, як вона вас любить, молодий пане.

— Мене? — здивувався я.

— Вас! — підтвердила Жофі. — Так уже ж поважає, що не насмілюється й вигляду подати. Ото позавчора питає: «А чи правда, матусю Жофі, що мій бо-пер — найбільший письменник Угорщини?»

— Дурниці, — кинув я роздратовано. — А вас вона, виявляється, називає матусею Жофі?

Жофі озвалася так само з дверей.

— Кажу ж бо, вона ще дитина. Такі маленькі ніжні горобчики потребують ласки, молодий пане.

— А звідкіля ви взяли, що вона мене любить?

— Тільки не виказуйте мене! — попросила Жофі. — Вона, молодий пане, попрохала мене розшукати ваше фото, вставила його у красиву золоту рамочку і повісила над своїм ліжком.

— Над ліжком? Та годі вам, ідіть до дідька, стара звіднице, — мовив я.

Порівнюючи з минулим, я бачу, що наразі Жофі раптово почала старішати: не лише ноги, а й дух її втомився. Від цього вона стала говіркішою — як, либонь, і я, що й видно з цих нотаток. На схилі літ людина словами заміщає відсутність думок — зверніть увагу, з якою диявольською швидкістю слова застрибують на їхнє місце! Не раз зі мною — зазвичай в усній бесіді — траплялося так, ніби я читаю завчасу підготовлений, видрукуваний у моїх мізках текст, особливо коли хочу казати правду. Хоча заспокоює те, що моє перо поки що рухається завдяки власній енергії. Але доки? — питаю себе інколи, і слід визнати, не без тривоги. І чи зауважу я це згодом, коли розм'яклість моєї черепної коробки перейде на кінчик мого пера? Коли зупиниться його рух, хто мені скаже про це? І чи повірю я? Розраховувати на співчуття не варто, хвацька молодь наступає на п'яти. Це зміна поколінь: однак чи весела це забава для того, кого замінюють?

Звичайно, я поки що міцний, навіть якщо моя пам'ять іноді потребує підпори, — вважав я тоді.

Наступного дня, коли Тамаша з дружиною не було вдома, я піднявся до їхнього помешкання. Кімната охайно прибрана — видно, що тут живе Тамаш, але видно й те, що він одружений; через прочинені двері ванної кімнати я помітив батистову нічну сорочку з мережаним комірцем, що сохла на плечиках. Фото висіло на стіні навпроти дверей до ванної, над їхнім ліжком. Мене це не тішило. Я був зображений у задумливій позі, підборіддя спиралося на долоню, мовби розмірковував: а чим, власне, займаються в ліжку піді мною ці двоє? Погляд мій замріяний, певно, я ніяк не можу здогадатися. Або ж марю про інший світ, у якому нагромадження твердих тіл зникає, віддаляючись до інших неземних сфер? Ні, сказав я собі, це не в моїй манері бути вічним свідком, хай тільки й двовимірним, нічних фантазій молодих істот, я завжди недолюблював роль вуаєриста [15] . Є тут суто фізіологічна несумісність: що робити мені, двовимірному, серед тих, хто живе у трьох вимірах? Для чого і яка користь мені з двох вимірів дивитися, як оголюється струнке красиве дівоче тіло?

Ось Каті скидає туфлі і, не дивлячись, звично знаходить вузенькою ніжкою домашні капці.

Ось скидає спідничку — я бачу це зі стіни, — спідничка на мить затримується на стегнах, потім, ніби поборовши вагання, сповзає донизу, огортаючи хвилястим обручем тонкі гомілки.

Це можна порівняти з тим — кажу я собі на стіні, — як вдала фраза огортає думку.

Вона носить колготи, а не панчохи, про це я теж можу довідатися зі стіни.

Що ми знаємо про жіночу сором'язливість?

Кидаючи замріяний погляд зі стіни водночас і в своє минуле, що пропонує мені стільки різноманітних варіантів, я бачу: ma belle-fille роздягається ніяковіючи, соромлячись навіть свого молодого чоловіка. Вона ховається за відчиненими дверцятами шафи, але дзеркало, на щастя, дає змогу мені побачити її по-дівочому незграбні швидкі рухи. Гадаю, вона не підозрює про зрадливість дзеркала.

Тонкими пальцями Каті розстібає білу блузку, випростує з неї обидві руки й кидає блузку на дверцята шафи. Три перламутрові ґудзики миготять в електричному світлі. Ma belle-fille кидає зверху бюстгалтер, ґудзики гаснуть. Я заплющую очі на стіні.

Тепер вона стоїть гола, маленькими грудьми просто до дзеркала. Плечі худенькі — ще дівчинка, сказала про неї Жофі, — я чітко розрізняю впадинку під ключицею, волоссячко під пахвою. Невеличкого темного острівця в короткому дзеркалі, що сягає лише низу засмаглого живота, однак не видно. Наслинивши вказівний палець правої руки, вона проводить ним спершу під правим, а тоді під лівим оком: так вона готується до ночі.

Ну ось, кажу я сам до себе на стіні, вона зникла з дзеркала. Вже в ліжку? Ні, ще сидить на стільці, весело погойдуючи голою ногою. Зі стіни я не бачу її лиця, вона повернулася до мене білою спиною. Та я ще трохи зачекаю — лише доти, поки вимкнеться світло й спалахне тіло, й вона лежатиме в ліжку, притиснувшись до стіни, щоб лишити для свого чоловіка, мого сина Тамаша, місце — поруч з собою, над собою, під собою, в собі.

Зупинімося! Й вибачте мені: я зійду зі стіни. Не бажаю щодня спостерігати цю сцену, хоч би й у темряві, — сказав я собі, — це мені не пасує, та й радості в цьому мало. Вернімося на своє місце, до письмового столу: за ним, можливо, мені ще вдасться раз-другий напнути на себе пишні шати на взірець жовтневого вбрання моїх пашаретських дерев.

Отже, я зняв зі стіни портрет, забрав до своєї кімнати і замкнув у шухляді письмового столу.

Тамаш з дружиною повернулися додому в обід; не минуло й п'яти хвилин, як у двері обережно постукали. Я вдав, що не чую. Знову стукіт, так само скромний, однак у тиші кімнати він так різонув по моєму серцю, ніби дитяче зітхання.

Ma belle-fille стояла у прочинених дверях, трохи нахиливши голову, стиснувши коліна. На ній була волошкового кольору костюмна спідниця й та сама біла блузка, верхній ґудзик якої вже був розстібнутий; її волосся трохи розкуйовдилося, ніби вона похапцем скинула свого червоного оксамитового капелюшка.

— Бо-пе-е-ер, — мовила вона, явно хвилюючись, — любий бо-пер!

— Прошу, що вам?

Оскільки вона не відповіла, я знову схилився над рукописом.

— Я не люблю, коли вранці мені заважають працювати, — мовив я, не обертаючись. — Це стосується також так званого тісного сімейного кола! Наш домашній розпорядок досить простий, за стільки часу вже можна було його засвоїти.

А що за мною й далі панувала тиша, можна було припустити, що моя гостя непорушно стояла в дверях, я обернувся. Ma belle-fille була, мов напнута струна, внутрішнє тремтіння якої непомітне, однак зрозуміло, що задзвенить від найменшого дотику. Вона стояла випростана, тісно стиснувши коліна й високо звівши голову, дивилася мені просто у вічі: вона була чарівна.

— Перепрошую, — мовила вона. Її голос теж звучав, мов напнута струна.

— То що? — спитав я.

— Я не люблю, дорогий бо-пер, — сказала вона, — коли за моєї відсутності нишпорять у моїй кімнаті.