Чтение онлайн

Гей, Каце, Каце!.. Пам’ятаєш ти той дим, той свист і сигнали?.. Яка тоді була зелена трава і як світило нам сонце!..

Нічого не вдієш, доведеться вибратися в подорож, подивитись на гори й ліси, викупатись в сонці й повітрі широких рівнин і почати нове життя. Може, я навіть виїду куди-небудь у провінцію, ближче до пані Ставської, бо що ще залишається робити пенсіонерові?..

Цей Шлангбаум — дивна людина; знаючи його злидарем, я ніколи б і не подумав, що він колись так задере носа. А тепер бачу, що через Марушевича він уже зазнайомився з баронами, а через баронів з графами, не може ще тільки достукатись до князя, який з євреями дуже чемний, але й не підпускає їх до себе дуже близько.

І в той час, коли Шлангбаум задирає носа, в місті проти євреїв зчиняється галас. Щоразу, коли я заходжу на пиво, хто-небудь лає Стаха за те, що продав магазин євреям.

Радник нарікає, що євреї відбирають у нього третю частину пенсії; Шпрот вважає, що євреї перешкоджають йому в його справах; Лісецький плаче, що Шлангбаум звільняє його з роботи від святого Яна, а Клейн мовчить.

Вже й у газетах починають писати проти євреїв, а найдивніше, що навіть доктор Шуман, caм їхньої віри, одного разу мав зі мною таку розмову:

— От побачите, пане Жецький, що років через кілька будуть з євреями великі неприємності.

— Прошу пробачення, пане докторе, — кажу, — ви ж самі недавно хвалили їх!..

— Хвалив, бо це таки геніальна раса, але натура у них підла. Уявіть собі, пане Жецький, що Шлангбауми, старий і молодий, хотіли мене обдурити, мене… «Ага, — думаю, — повертаєш назад голоблі, коли тебе полапали за кишеню…»

І, правду кажучи, я остаточно втратив повагу до Шумана.

А чого тільки вони не вигадують на Вокульського!..

Мрійник, ідеаліст, романтик… Може, за те, що нікому не вчинив свинства?..

Коли я розповів Клейнові про нашу розмову з Шуманом, він сказав:

— Він каже, що неприємності з євреями будуть через кілька років? Можете його заспокоїти — вони почнуться раніше…

— Господи милостивий! — кажу я. — Чого ж це так?

— Бо ми їх добре знаємо, хоч вони починають і до нас підлизуватись… — відповів Клейн. — Це спритні людці, але вони помилилися… М и знаємо, на що вони здатні, якби мали силу.

Досі я вважав, що Клейн людина поступова, дуже поступова, а тепер бачу, що він дуже відсталий. До того ж, що означає «ми», «до нас»?

А це вік, що настав після вісімнадцятого, того віку, який написав на своїх знаменах; свобода, рівність і братерство?

За що ж я, в чорта, бився з австріяками? За що гинули мої товариші?

Дурниці! Імператор Наполеон IV все це виправить!

Тоді Шлангбаум перестане бути нахабою, Шуман не вихвалятиметься своїм єврейством, а Клейн не буде їм погрожувати.

І цей час уже недалеко, бо навіть Стах Вокульський…

Ах, як я стомився! Треба таки кудись виїхати.

Не настільки ж я старий, щоб думати цро смерть; але, боже мій, коли рибу вийняти з води, навіть наймолодшу і найздоровшу, вона однаково здохне без звичного середовища…

Чи не став я такою рибою, витягненою з води? В магазині вже всім порядкує Шлангбаум і, щоб показати свою владу, вигнав швейцара й інкасатора тільки за те, що вони не виявляли до нього належної пошани.

Коли я попросив за них, він із злістю відповів:

— Ви тільки подивіться, як вони ставляться до мене і як до Вокульського!.. Вони не кланялись йому так низько, як мені, але в кожному русі, в кожному погляді видно було, що вони готові за ним у вогонь…

— То й ви, пане Шлангбауме, хочете, щоб вони йшли за вами в вогонь? — запитав я.

— Звичайно! Вони ж їдять мій хліб, я даю їм заробіток.

Я думав, що Лісецький, який чув цю балачку, загилить його в вухо — так він посинів зі злості. Проте він стримався і тільки спитав:

— А ви знаєте, пане Шлангбаум, чому ми за Вокульським пішли б у вогонь?

— Бо він має більше грошей! — відказав Шлангбаум.

— Ні, пане Шлангбаум. Через те, що він має те, чого не маєте і не можете мати ви, — відповів Лісецький, б’ючи себе в груди.

Шлангбаум почервонів як буряк.

— Що таке? — закричав він. — Чого я не маю?.. Пане Лісецький, ми не можемо працювати вкупі… ви ображаєте мої релігійні обряди…

Я схопив Лісецького за руку й відтягнув за шафи.

Образа Шлангбаума всіх розсмішила. Тільки Земба (він один з усіх продавців залишається в магазині) спалахнув і закричав:

— Хазяїн правду каже… не можна знущатися з віри, бо віра — свята річ!.. Де ж свобода совісті?.. Де прогрес?..

Де цивілізація?., емансипація?..

— Чортів підлизник, — пробурмотів Клейн, а потім шепнув мені на вухо:

— Хіба не правду каже Шуман, що вони таки діждуться свого?.. Ви бачили його, який він був колись і який тепер?..

Звичайно, я вилаяв Клейна, бо яке він має право залякувати своїх співгромадян якимись неприємностями?

А все-таки не можу не признатись сам собі, що Шлангбаум дуже змінився за рік.

Колись він був тихий та плохий, а тепер став нахабний і гордовитий; колись мовчав, як його кривдили, а тепер сам горлає без ніякого приводу. Колись називав себе поляком, а тепер хизується своїм єврейством. Колись він навіть вірив у благородність та безкорисливість, а тепер у нього тільки й мови, що про гроші та зв’язки. З цього може вийти щось погане!..

Зате перед покупцями він удвоє гнеться, а графам і навіть баронам готовий п’яти лизати. Але з підлеглими — просто гіпопотам: тільки й знає що фиркає та не дає кроку ступити. Погано виходить… А проте ні радник Шпрот, ні Клейн, ні Лісецький не мають права погрожувати йому якимись неприємностями.