Чтение онлайн

Вокульський слухав його уважно до Прушкова. За Прушковом кволий і монотонний голос пана Томаша почав впливати йому на нерви. Зате він щодалі виразніше чув розмову панни Ізабелли з Старським, що провадилась англійською мовою. Він почув кілька фраз, які його змусили насторожитись, і навіть подумав: чи не остерегти їх, що він розуміє по-англійськи?

Він хотів уже встати, але випадково глянув у протилежне вікно вагона і, наче в дзеркалі, побачив у ньому тьмяне відображення панни Ізабелли і Старського. Вони сиділи дуже близько одне до одного, обоє розчервонілі, хоч розмовляли так невимушено, ніби йшлося про щось незначне.

Проте Вокульський помітив, що байдужий тон не відповідає змістові розмови: він навіть збагнув, що цим легким тоном вони хочуть когось обманити. І вперше з того часу, відколи він знав панну Ізабеллу, в голові його майнула думка: «Фальш!.. Фальш!..»

Він відкинувся на спинку канапи, дивився в шибку вікна й слухав. Йому здавалося, що кожне слово Старського й панни Ізабелли падає йому на обличчя, на голову, на груди, як краплі свинцевого дощу…

Він уже не думав остерігати їх, а слухав і слухав…

Поїзд якраз од’їхав від Радзівіллова, коли увагу Вокульського привернула така фраза:

— Ти можеш йому закинути багато чого, — говорила панна Ізабелла по-англійськи. — Він не молодий і не дуже зграбний в товаристві, надто сентиментальний і часом нудний, але щоб зажерливий?.. Навіть папа вважає, що він занадто щедрий…

— А справа з паном К.?.. — зауважив Старський.

— Про скакового коня?.. Одразу видно, що ти повернувся з провінції. Недавно був у нас барон і казав, що саме в цій справі пан, про якого ми говоримо, повівся як справжній джентльмен.

— Ніякий джентльмен не дарував би шахраєві, коли б не робив з ним якихось спільних махінацій, — з усмішкою відповів Старський.

— А скільки разів дарував йому барон? — озвалась панна Ізабелла.

— Якраз у барона і є чимало грішків, про які знає пан М. Невдало ти захищаєш своїх протеже, кузино, — насмішкувато сказав Старський.

Вокульський міцніше притулився до спинки канапи, щоб не схопитись і не вдарити Старського. Але опанував себе. «Кожен має право судити інших, — подумав він. — Побачимо, що буде далі».

Кілька хвилин він чув тільки гуркіт коліс і помітив, що вагон дуже хитається. «Ніколи мені не доводилось відчувати, щоб вагон так хитався», — подумав він.

— А той медальйон! — знущався далі Старський. — Оце такий передшлюбний подарунок?.. Не надто щедрий наречений: кохає, як трубадур, а подарунок…

— Запевняю тебе, — перебила його панна Ізабелла, — що він віддав би мені все своє майно…

— Ну, то бери його, кузинко, та позич мені тисяч зо сто!., А що, знайшлась та чудодійна бляшка?

— В тім-то й річ, що ні, і це мене дуже непокоїть.

Боже мій, от якби він коли-небудь дізнався…

— Про те, як ми загубили його пластинку, чи про те, як ми шукали його медальйон? — шепнув Старський, тулячись до її плеча.

Вокульському потемніло в очах. «Я зомлію…» — подумав він, хапаючись за ремінь коло вікна. Йому здалося, що вагон скаче по рейках і от-от перекинеться.

— А знаєш, ти зухвалий!.. — притишеним голосом сказала панна Ізабелла.

— В цьому й полягає моя сила, — відказав Старський.

— Слухай-но… Він же може побачити!.. Я тебе зненавиджу…

— Ні, шалітимеш за мною, бо ніхто інший не наважився б на таке… Жінки люблять демонів…

Панна Ізабелла відсунулась до батька, Вокульський дивився в протилежне вікно і слухав.

— Попереджаю тебе, — сказала вона роздратовано, — що ти не переступиш порога нашого дому… А якби насмілився… то розкажу йому все…

Старський засміявся.

— Не переступлю, кузинко, поки ти сама мене не запросиш. Я певний, що ждати мені доведеться недовго. За тиждень тобі надокучить цей залюблений понікуди чоловік, і ти забагнеш веселішого товариства. Згадаєш свого гульвісу кузена, який ніколи не був серйозним, завжди дотепним, а інколи одчайдушно сміливим… І пошкодуєш за тим, котрий завжди готовий тебе божествити, але ніколи не був ревнивим, умів поступатись іншим, потурав твоїм примхам…

— Винагороджуючи себе в інших місцях, — зауважила панна Ізабелла.

— Ну аякже! Якби я так не робив, ти не мала б мені чого пробачати і боялась би моїх докорів…

Не змінюючи пози, він обняв її правою рукою, а лівою стиснув її пальці, прикриті накидкою.

— Так, кузинко, — сказав він. — Такій, як ти, жінці мало щоденного хліба пошани та медяників обожування… Тобі інколи потрібно шампанського, тебе хтось мусить сп’янити хоч би цинізмом.

— Циніком бути легко…

— Але не кожен насмілиться ним бути. Запитай оцього пана, чи спадало йому коли-небудь на думку, що його неземна любов варта менш за моє блюзнірство?..

Вокульський уже не слухав, що вони говорили далі; увагу його заполонило інше явище: зміна, яка швидко почала відбуватися в ньому самому. Якби йому вчора сказав хто-небудь, що він буде німим свідком подібної розмови, він не повірив би: вважав би, що кожна фраза вбила б його або викликала б шаленство. Та коли це сталося, він упевнився, їцо існує дещо гірше, ніж зрада, розчарування чи приниження.

Але що? Та от що — їзда залізницею! Як цей вагон дрижить… як він шалено мчить!.. Дрижання вагона передається його ногам, серцю, мозкові; в ньому самому все дрижить, кожна кісточка, кожен нерв…

А поїзд мчнть і мчить по безмежному полю під велетенським склепінням неба!.. І він мусить їхати, ще невідомо, як довго… може, п’ять, а може, десять хвилин!..

Що йому до Старського чи панни Ізабелли… Вони варті одне одного!.. Але поїзд, ах, оцей поїзд!.. Як він хитається….

Він боявся, що от-от розплачеться, почне кричати, виб’є вікно і вискочить з вагона… Ще гірше: боявся, що благатиме Старського, аби рятував його… Від чого? Була мить, коли він хотів сховатися під лавку, просити своїх супутників сісти на нього і так доїхати до станції…