Чтение онлайн

— Звичайно ж, ні одного!

— А в Ліщинівці… — Альошин зробив довгу паузу, зітхнув. — А в Ліщинівці було замордовано кілька десятків радянських людей, в тому числі жінок і дітей.

— То ви хочете сказати, що мій батько…

— Ні, гер доктор, я не знаю, як поводив себе обер-лейтенант Рудольф Гешке, будучи комендантом Ліщинівки.

— Але ж я знаю! — сказав німець з викликом.

— Звідки?

— Ну… з розповідей мого батька.

— Односторонні свідчення — ще не гарантія істини!

— Гер Альйошін… — німець починав гніватися. — Скажіть мені, прошу: чи не можна поїхати в ту Лєстшінофка?

— А чому ж, — спокійно відповів Альошин. — Хоч завтра. Це — триста кілометрів звідси, чотири години їзди автомашиною.

— Чи дозволена така подорож чужинцеві?

— Звичайно.

— А звідки я матиму певність, що свідчення будуть об’єктивні?

— Гадаю, лишилися не тільки живі свідки подій, але й відповідні документи.

— В такому разі я згоден. Давайте поїдемо завтра.

Альошин спочатку навіть дещо пошкодував про свою пропозицію: навіщо йому був потрібний оцей зайвий клопіт, краще відпочив би у неділю. Потім подумав: гріх було б не скористатися з рідкісної нагоди тицьнути флегматичного німця носом у ту гидоту, яку чинили третину віку тому близькі йому люди, — ті, які нині хизуються своєю статечністю та порядністю. Цілком можливо, Курт Гешке, який загалом справляє непогане враження, справді уявляє свого батька в ролі гітлерівського коменданта не інакше як ангелом-миротворцем! Тож хай скуштує істини.

Коли Сергій наступного ранку під’їхав до готелю, годинник показував точно дев’яту, і саме в цю мить з вестибюля вийшов доктор Гешке.

— О, гер Альйошін, — усміхнувся він, — бачу, ви теж педант!

— Шануючи чужий час, заощаджуєш власний!

— В такому разі, з вами можна мати справу… Ваша машина?

— Інститутська. Мені бракує часу й терпцю морочитися з такою тендітною технікою. А от за кермом посидіти люблю.

— А я не люблю навіть цього, — розсудливо сказав німець. — У мене зараз дві автомашини, але я ними майже не користуюсь. Волію ходити пішки.

— Та все ж доведеться їхати! — пожартував Сергій. — Рушимо?

— До ваших послуг.

Гешке сьогодні був привітніший і веселіший. Видавалося, що він навіть забув про мету подорожі, а сприймає її просто як недільну прогулянку мальовничим Правобережжям України. Та й Альошин почувався вільно й легко. Надто перевантажений справами, він давненько не виривався за місто, і зараз аж дивувався, що озимину вже вигнало мало не до пояса, а на яблунях замість ніжного первоцвіту рясніють зворушливі пуп’янки.

Хоч і старенька, але добре допильнована “Волга” ГАЗ-24 ішла легко, прудко. Зелень луків та лісів ще не пожухла від спеки, — сонце світило лагідно, не припікаючи. Зустрічних машин було мало — неділя. Все схиляло до мовчанки, до самозаглиблених роздумів, коли людина, неуважно поглядаючи на одноманітні в своїй мальовничості краєвиди, їх зовсім не помічає, а бачить щось інше, своє.

Сергієві ця автомагістраль була знайома дуже добре. Тут ще з козацьких часів пролягав битий шлях на Київ, але тільки після війни його почали одягати в асфальт і бетон. Будували довго, — щось років з п’ять, — і Сергієві не раз доводилося, студентом бувши, чимчикувати грузьким насипом пішки, бо автобуси восени не ходили. Тоді мріялося про майбутню автостраду, про майбутню власну “Победу”, якою він приїжджатиме до Ліщинівки щонеділі…

“Гай-гай, та невже все це було так давно?”

Йому на мить стало моторошно. Вперше усвідомилось, що оте глузливе “папаша”, почуте від двох п’яних бовдурів, як і шанобливий титул “літньої людини”, одержаний від їхнього дещо поряднішого приятеля, варті вже не сміху, а серйозної тривоги: минає молодість!

А може, не минає, а вже минула?.. Згадай-но, друже, якими нестерпно статечними — і справді старими! — видавалися в школі вчителі, старші за тебе хіба що на десять літ! А саме стільки ти не був у рідній Ліщинівці. Сопливі першокласники стали за цей час повними сили й дерзань юнаками та юнками. Для них минула ціла епоха!.. Тож якими очима вони поглянуть на тебе, тридцятип’ятирічного?

І куди поділися оті сімнадцять літ, що збігли після закінчення школи?.. Далебі, видається, ніби їх і не було!.. І завжди не вистачало часу. А чого домігся? Що зробив вартого уваги? Майже нічого, якщо казати по правді… Та певно ж, і наступні сімнадцять промчать отак швидко, а то й ще прудкіше. І буде вже понад півста?! Овва!

Сергій похопився, що вже давно не приділяє уваги німцеві, поглянув у його бік. Доктор Гешке, мабуть, теж замислився, залетів думкою чи за океан у свою лабораторію, чи в Західний Берлін, у дім свого батька. А може, теж пригадує минуле, з сумом констатуючи, що вже й старість не за горами, а зроблено дуже мало.

І ще подумалося: пліч-о-пліч у цій машині зараз сидять двоє неабияких фахівців у галузі надвисокотемпературних вогнетривів, — даймонсит доктора Гешке і кристамуліт кандидата технічних наук Альошина дають право називати речі своїми іменами. Один — українець, другий — німець “у американських наймах”. Обидва працюють над однією й тією ж проблемою; обидва, цілком можливо, роблять однакові помилки і зовсім по-однаковому зупиняються перед дрібницями, які на свіжу голову розв’язуються за хвилину. Та об’єднати б лабораторії, скласти докупи всі оті так важко здобуті факти й фактики, злити воєдино творчі зусилля — і вже давним-давно було б створено такий вогнетрив, що про нього зараз ще й мріяти не можна!.. А в інших галузях науки й техніки?.. Не вдвічі, а, можливо, в десятки разів скоротилися б витрати на дослідження в галузі космонавтики та біології, скажімо, коли поєднали б свої зусилля тільки навіть Радянський Союз та Сполучені Штати!

Наївні, ідеалістичні міркування! Світ поділено навпіл. А на Заході його ще й покремсано на клапті й клаптики, клітинки й цяточки, що намагаються пожерти одна одну, аби вижити. Ось хоча б і цей німець. Хіба він поступиться бодай найнезначнішим своїм відкриттям? У крайньому разі, — як натякнув, — не захоче зазіхати на чужі.

— Гер доктор, чому замислились? Згадали наречену?

— Ні, гер Альйошін: власну лабораторію… — голос його лунав сумно й щиро. — Мене цілий рік переслідують невдачі.