Чтение онлайн

Підійшовши до пульта керування, Сергій вимкнув струм у силовій мережі. Одразу ж ущух вітер, урвалося гудіння. Запала тиша.

— Далебі, Сергію Михайловичу, — розвів руками Хмара, — я вражений, але нічого не розумію.

— Це — теж “резонанс-ефект”, Романе Гнатовичу. В отому зеленому конусі промені руйнують міжатомні сили взаємодії в молекулах кисню та азоту. Це рівнозначно тому, що в цьому об’ємі утворилася б космічна порожнеча. Довколишнє повітря рине в неї зі швидкістю звуку, але враз теж стає “безтілесним”, тому оця уявна “порожнеча” існуватиме аж доти, доки працює резонатор.

— А це значить, що коли поставити такий резонатор у головній частині космічної ракети, вона буде проходити через найгустіші шари атмосфери, не нагріваючись, як у безповітряному просторі! — докінчив академік. — Спасибі, Сергію Михайловичу! Щиро скажу: давно я не відчував такої радості, як зараз.

— А від мене, в такому разі, подвійна подяка! — потиснув Сергієві руку професор Хмара.

— А шукати іншого завідувача лабораторії будете? — діловито поцікавився Сергій.

— Ось тепер уже обов’язково буду! Побоююсь, що вам доведеться очолити той науково-дослідний інститут, який вам же й доручать створити… Гм, стривайте: а що ж робити з отим інженер-лаборантом, якого ви вициганили в мене? Я вже підписав наказ: він з завтрашнього дня заступає на роботу.

— Е, Романе Гнатовичу, тепер уже забирайте його собі. Ми попрацюємо з Віктором.

Професор і академік пішли, а в лабораторії лишилися Сергій та Вітя.

— Ну, хлопче, оце ми з тобою і зробили перший крок у велику науку. Тепер розумієш, чому я в сімнадцять літ, як ти казав, мріяв стати “фахівцем цегельної справи”?

— Ой, Сергію Михайловичу, ви знову глузуєте з мене?.. Ви мріяли про кришталеві дороги! І зараз мрієте про них. Адже так? Ваш резонатор прокладатиме такі дороги, яким зносу не буде!

— Може, і так, Вітю. Але прокладатимеш їх уже ти, мене на все не вистачить. Передаю естафету тобі. Приймаєш?

— Спасибі, Сергію Михайловичу.

— А зараз, хлопче, іди відпочивати. Шлях перед нами — довгий-предовгий, сили треба берегти!

Віктор пішов, а Сергій вийняв з кишені лист доктора Гешке, перечитав його, — вкотре вже!

Як дивно і як химерно сплітаються людські долі! Хороший був хлопчина Курт Гешке. Коли б він народився — чи хоча б виховувався — в Радянському Союзі, міг би принести людям багато користі, зазнав би справжнього щастя і не загинув би так безглуздо. Товариші з посольства повідомили про його смерть, посилаючись на повідомлення з газет. Але поміж рядками Куртового листа можна прочитати тривогу й неспокій. З ним просто за щось розрахувалися. Може, навіть за оту наївну й щиру спробу заплатити за батькову провину секретом легкоплавкого скла. Не буде тепер того секрету. Він загинув, мабуть, разом з Куртом Гешке. Однак, аж тепер тільки стало ясно Сергієві, що оте скло професора Рудольфа Гешке якимсь таємничим чином пов’язане з тим склом, яке винайшов півтораста років тому талановитий кріпак-самоук.

По-різному вплелася кришталева стежинка Івана Чумака в долю обер-лейтенанта Рудольфа Гешке, інженера-силікатника Сергія Альошина та льотчика Марата Кандиби. Так, не космонавта, а льотчика цивільної авіації. Нещодавно Сергій дізнався, що Марата з якихось причин розжалували і звільнили в запас. А шкода! Хай став би космонавтом і побував би навіть на Місяці. Хіба справа в тому, хто де працює? “Не місце красить людину, а людина місце”.

Ось так і Сергієві. Починав з мрії про кришталеві дороги — реальні, технічно здійсненні. Може, й справді пізніше буде створено могутні дорожні комбайни, які повзтимуть нескінченними просторами країни, лишаючи по собі надміцну дорогу з матеріалу, що народжується в буянні холодного полум’я. Кінець кінцем важливе не це. Значно важливіше прокласти для самого себе кришталеву дорогу мрії через усе життя, аж за обрій. І пройти нею так, щоб не було соромно перед іншими.

Не все було добре на тому шляху, який уже пройдено. І спотикався, і падав. Та що ж, у житті — як на довгій ниві.

Задзвонив телефон. Певно ж, Наталка.

Ще нічого не сказано між ними. Мабуть, і не буде такої риторичної клятви, як та, що пролунала вісімнадцять літ тому: “Щоб пліч-о-пліч пройти все життя, прокладаючи стежку з кришталю!” Юність любить барвисті слова, зрілість показує себе в дії.

— Так, Наталонько, буду… Через півгодини… На тому ж місці.

Він обвів поглядом свою лабораторію, втомлено випростав плечі і дихнув глибоко, на повні груди.

Все-таки, яка хороша штука — бути молодим і дужим!