Чтение онлайн

— Гено, може, поїдемо?.. Мені вже набридло чекати.

— Почекаємо ще десять хвилин, — відповів її партнер, чорнявий, вишукано вдягнений мужчина. — Вона прийде обов’язково.

— Ну, гаразд, — покірно погодилась жінка. — Налий мені вина. А взагалі кажучи, навіщо вона тобі потрібна?

— Облиш, Наталко, — незадоволено сказав чорнявий, наливаючи в чарки. — Ми вже про це говорили.

Розмовляли російською мовою, Курт перехоплював тільки окремі слова. Але ім’я зеленоокої жінки він запам’ятав і зрозумів, що вона чекає на когось неприємного їй.

“Наталка… Росіянка…” — якось по-дивному усвідомилось, що за минулий тиждень для нього відбулося значно більше подій, аніж за весь попередній рік. Усе переплуталося в часі: сьогоднішнє прощання з Лізхен відсунулось кудись далеко-далеко, а з Катрін зустрівся — наче вчора. І статечного Курта Гешке наче підмінили — задивляється на чужих жінок!.. А таки гарна оця зеленоока, гарна!

Зеленоока підняла чарку, хотіла вже пригубити її, але враз підхопилась, вигукнула радісно:

— Нарешті! Катрін, ми вже збиралися йти геть!

“Катрін?!” — почувши знайоме ім’я, Курт мимохіть озирнувся. Звичайно ж, він ні на мить не припустив, що побачить свою пітсбурзьку знайому. Але це була саме вона, — в легкому сірому костюмі, з фотоапаратом на шиї і з модною сумочкою через плече.

Катрін не помітила Курта за пальмою. А той частково від збентеження, а частково через бажання дізнатись, що ж буде далі, ще дужче одсунувся в тінь.

— Перепрошую, друзі! — сказала Катрін, підходячи до столика. — Щось зіпсувалося в машині. Я кинула її, доїхала на попутній… Ви нагодуєте мене? Я голодна, як сто вовків!

“О, то виявляється, Катрін цілком вільно володіє російською мовою?! Дивно!.. А може… може…”

У Курта по спині поповзли неприємні мурашки. Може, слід дивуватися з протилежного — як добре вона оволоділа англійською?.. То он яка це “вільна пташка”! Радянська розвідниця!

Він уже пошкодував, що поткнувся до ресторану. Зміряв очима відстань до дверей — чи не можна зникнути непомітно? Зиркнув на сусідній столик… і зустрівся поглядом з Катрін.

— О, яка приємна несподіванка! — вона підхопилась, підбігла до нього. — Курт, мій любий лицарю, як ви тут опинились? А втім, ясно: приїхали на конгрес, так?.. То прошу до нашого столу! Ідіть, ідіть, я залюбки вип’ю з вами за ваші успіхи в науці!.. Друзі, познайомтесь: мій хоробрий рятівник — доктор Курт Гешке!.. А це — відома артистка Наталі Закатова та інженер Жорж Риндін!

Курт потискував руки, мимрив щось незрозуміле. Він був приголомшений і розгублений. Хто така Катрін? Хто такі оці двоє? Чи не навмисне підстроєно таку зустріч?

Можна було запитувати хіба самого себе, не сподіваючись на відповідь.

Конгрес викликав значно більшу зацікавленість громадськості, аніж можна було гадати. На нього з’їхалися не тільки найвидатніші фахівці-вчені, але також і комерційні представники головних продуцентів скла майже з усіх країн. Перебіг конгресу щедро висвітлювався пресою та телебаченням.

Після кількох днів пленарних засідань, де було розглянуто цілий ряд дуже важливих загальних питань, почалася секційна робота. Секцію надвисокотемпературних вогнетривів мимохіть довелося очолити Альошину — професор Демчук лежав з інфарктом.

Сергіїв реферат дістав високу оцінку, — настільки високу, що західна преса назвала її сенсаційною. Звичайно, як завжди в таких випадках, газетярі перебрехали почуте і додали чимало висмоктаного з пальця. Так, наприклад, англійська преса повідомляла, що радянський представник, “професор” Альошин, подарував світові докінчену теорію створення надстійких “кожухів” для теплового захисту ракет; найголовніші американські часописи подали його фотографію з натяком у тексті, що це — один з тих, від кого залежить світова першість у галузі космічного кораблебудування; газети інших країн передруковували ці матеріали, та ще й від себе доточували вигадок.

Сергієві цей газетний галас не подобався: видавалося, що навколо його імені ведеться якась не дуже чиста гра. А коли в “Уолстріт джорнел” промайнула назва “кристамуліт” та ще й у поєднанні з числом “4900°”, він зовсім занепокоївся: така обізнаність газетярів була надто підозрілою.

Але стурбувався не тільки Альошин. Його викликав до себе професор Хмара і в досить гострій формі запитав, хто міг розплескати про ще не розсекречені дослідження. З цілком щирим обуренням Сергій заявив, Що сам хотів би дізнатися про це. Удвох з директором вони пильно вивчили стенограму його виступу. В ній не було щонайменшої підстави для різнотлумачень. Отже, інформація просочилася якимись іншими — і дуже небажаними — каналами.

Перебіг засідань секції надвогнетривів, загалом кажучи, не задовольняв Альошина. Його реферат, справді, був найчіткіший і найсміливіший, — у всіх інших торочилося про загальновідоме. А втім, і дивуватися з цього не випадало: на цю галузь науки накладалися подвійні обмеження — чисто виробничі секрети тієї чи іншої фірми водночас виступали як військові секрети відповідної країни. Проте в наш час самоізоляція вчених просто неможлива, отож, хоч і повільно, хоч і навпомацки, члени секції поступово доходили співрозуміння, — такого, коли, не вдаючись у подробиці досліджень, можна визначити їх головний напрямок.

Хоч самі засідання не забирали надто багато часу, Альошину не було коли вгору глянути. Уже як офіційний представник Огркомітету, він мусив подбати про безліч дрібних і великих справ, бути гостинним господарем для цілої групи абсолютно різних за вдачею, смаками та ідейними переконаннями людей. Мабуть, з нього був таки непоганий дипломат, бо делегати ставилися до нього шанобливо і намагалися затримати його біля себе якнайдовше. Він чомусь не міг тільки знайти спільної мови з доктором Куртом Гешке. Німця наче підмінили. Після отієї щирої розмови він замкнувся в собі, поглядав на Альошина насторожено і ніби аж вороже; уникав лишатися з ним наодинці, дуже рідко вирушав на прогулянки та екскурсії в складі його групи. Видавалося, що він чимось ображений. Одного разу Альошин не витримав, запитав його про це. Німець довго мовчав, сопів. А потім сказав:

— Бачите, гер Альйошін, я ніяк не можу збагнути: навіщо ви назвалися учнем професора Тшеботарьоф? Звісно, може, йдеться про зовсім іншу людину, а не…

— А, он ви про що! — Альошин спаленів. — Перепрошую. Про вашого батька та його помічника мені розповів, звичайно, не професор Чоботарьов, а… Одне слово, людина, яку мені тоді не хотілося називати. Але якщо це має для вас таке значення, я назву: Роман Хмара. Саме він був безпосереднім учнем вашого батька в “Карл-Цейс-штіфтунг”. А коли ми вже заговорили з повною одвертістю, то скажу вам ще: Ліщинівка, де був комендантом ваш батько, — моє рідне село… От ви розповідали про вашу першу зустріч з радянським солдатом. То скажіть мені, прошу: скількох німців розстріляли чи повісили наші війська, коли вступили у ваш населений пункт?