Чтение онлайн

— Та хто ж вам не вірить, Романе Гнатовичу!.. Але… Ой, та як ви не розумієте, що…

Сергій затнувся. Потрібна була чітка, лаконічна фраза, яка вмістила б у собі точну характеристику покоління, що заступає на зміну ветеранам, а замість неї на язик просилися виправдання та запевнення.

— Гаразд, Сергію Михайловичу. Ідіть.

Весь день було неприємно Сергієві Альошину після тієї розмови. Звичайно, він тепер набагато краще розумів професора Хмару і вже не закидав йому солдафонства. Але протиставлення молоді двох різних епох ображало й дратувало. Старим завжди видається, що навіть цукор у дні їхньої молодості був солодший!.. Хай справді двом радянським інженерам під час навчання в “Карл-Цейс-штіфтунг” доводилося спати по дві—три години на добу. Але ж це тільки тому, що вони половину часу витрачали на вивчення мови! Сергій Альошин, скажімо, вільно володіє німецькою, англійською, французькою; виходить, йому вистачило б працювати звичайний робочий день. Професор Хмара не сказав, що, виїжджаючи на навчання до Німеччини, він тільки номінально звався інженером, бо мав хіба що рівень знань пересічного німецького техніка. А Сергій Альошин, скажімо, готуючи кандидатську дисертацію, був мимохіть змушений досконало засвоїти найновітніші досягнення науки в своїй галузі. То виходить, для подальшого просування вперед йому вистачить працювати ще вдвічі менше, тобто чотири години на добу?.. А він працює по дванадцять, а то й по п’ятнадцять; джинсів не носить, гітари не має, твісту не танцює, до ресторанів не зазирає… і все одно мусить вислухувати обвинувачення в байдужості, — та ще й “міщанській”! — у відсутності світлих мрій та дерзновенних прагнень!

Ці міркування знову ж таки скидалися на виправдання ображеного підлітка перед упередженою, певною власної непогрішимості людиною. Говори чи не говори — що ті слова?! Правоту доводять ділами. От і доводь. Покажи всім, що здатний створити вогнетрив для космічних ракет, працюючи не більш як вісім годин на добу! Можеш навіть надіти латані джинси та запустити попівську бороду — буде ще ефектніше!

Сергій глузував з самого себе, але настрій не кращав, а гіршав. Який там восьмигодинний робочий день! Сюди-туди, та ось уже й сутеніє. А нічого не зроблено. Нічогісінько!

— Петре Івановичу, кінчайте… Ні, ні — додому, додому!.. А я засяду за реферат до майбутнього конгресу, — хай вони луснуть обидва!

Однак і реферат посувався туго; Сергій не так писав, як перекреслював, аж доки похопився: дванадцята!

Проти свого звичаю, сьогодні по дорозі додому він не згадував про інститут. Не було під чим підбивати баланс, дебет з кредитом не сходився: одержана кількість вражень значно перевищувала суму зроблених висновків. Сергій навмисне уникав спогадів про бесіду з директором, аби осмислити її в спокійнішому стані, коли розвіється почуття незаслугованої образи. Однак йому мимохіть довелося повести далі оту недокінчену, по суті, дискусію, та ще й дуже дивним чином.

Він наближався до пам’ятної з позавчорашнього дня алеї в парку, коли це з лави підвівся і став, чекаючи на нього, якийсь чоловік. Сергій упізнав: один з грабіжників, — той, що просився. Невже знову полізе з ножем?

Підійшовши ближче, запитав глузливо:

— А де інші? В засідці?

— Та ні… — хлопець був збентежений. — Я один… І я оце на вас уже другий вечір нетерпляче чекаю.

— Щоб ніж повернув?.. Викинув я його, хлопче.

— Та ні… В мене — інше… Мені поговорити з вами треба… Дуже треба!

Сергій глянув на годинник, почухав потилицю:

— Ну, гаразд. Тільки не довго, хлопче. Втомився я, а завтра напружений робочий день.

— Та я знаю, — шанобливо сказав хлопець. — Ви раніше дванадцятої додому не повертаєтесь. А на роботу — о пів на дев’яту.

— А звідки ж це ти знаєш? — здивувався Альошин.

— Та ми ж повсякчас у цьому парку огинаємося. Знаємо всіх: і своїх і чужих.

— А жінку оту теж знали?

— Звісно. Вона колись тут недалеко жила.

— То чому ж ви до неї причепилися?

— Здуру. П’яні були, мов свині. Женька, — отой мордатий, що до вас поліз, — каже… Та ні, я не з того починаю… Давайте я про все спочатку.

— Гаразд, — примирливо сказав Альошин. — Тільки сядьмо, бо, кажуть, в ногах правди нема.

Сіли на лаву, закурили. Хлопчина нервово затягнувся кілька разів, шпурнув сигарету геть.

— Скажіть мені — тільки щиро! — хто ви за фахом?

— Чекіст! — відповів Альошин з посмішкою, пригадавши припущення Закатової.

— Та я ж прошу — щиро! — скривився хлопець. — Якщо це не секрет, звісно… Чекіст потягнув би нас у міліцію!

— Слушне міркування!.. Ну, то якщо тобі справді конче потрібно знати, я — інженер-силікатник.

— Тобто робите силікатну цеглу?

В голосі хлопця пролунало таке розчарування, що Сергій мало не зареготав. Але розмова вимагала серйозності.

— Ну, не зовсім цеглу, а щось схоже. Вогнетривкі матеріали.

— А я гадав… Ні, ви не ображайтесь, прошу… Я гадав, що ви або конструктор космічних ракет, або вчений-атомник, або славетний мікробіолог, або… Ви тільки не глузуйте з мене: я ще вчора вирішив — який назвете фах, такий і я собі оберу.

— Та навіщо ж тобі з незнайомої людини узори знімати?

— Вразили ви мене дуже. І хоробрістю — не побоялися піти проти трьох п’яних дурнів з ножами… І працьовитістю, — щодня до півночі… І людяністю, бо відпустили мене… А тим, що запитали про честь мою — приголомшили. Краще б ви мене вдарили! Мені й самому давно гидко: два півлітра на трьох, та й швендяємо парком, пригод шукаючи…

— А чому ж не працюєш?

— Як не працюю?! — ображено перепитав хлопець. — Та погляньте: всі пучки стер об вашу силікатну цеглу! І Володька, — отой патлатий, — теж працює. Байдики б’є тільки мордатий Женька, наш заводій. І заробляю непогано. А от нудно мені, тоскно, щось гризе мене й гнітить, спокою не дає… Ось ви вже людина літня, то скажіть…

— Стривай, а скільки мені років, по-твоєму?

— Та звісно ж… — хлопець зам’явся. — Звісно ж, не менш як тридцять п’ять.

— Молодець, угадав! — Сергій подумки посміхнувся: для професора Хмари він зелений юнак, для цього хлопчиська мало не дідусь! — А тобі, мабуть, дев’ятнадцять?

— Так, уже дев’ятнадцять!.. Часом аж моторошно стає, коли подумаю, що стільки прожито, а нічого не зроблено!.. Би знаєте: відчуваю — сили в мені стільки, що гору зрушив би з місця! А докласти її нікуди. Не можу я знайти свого шляху в житті… Добре було нашим дідам: революція, громадянська війна! Боротьба не на життя, а на смерть. Повсякденний героїзм!.. Щасливі були й наші батьки — вони розтрощили фашизм, врятували життя в цілому світі… Ні-ні, ви не посміхайтесь, я не дурний, я знаю, що війна — страшне лихо, і я не хочу, щоб вона повторилася. Я тільки кажу, що коли б можна було довільно обирати час народження, я перескочив би на тридцять років у минуле!

— А чому не на тридцять років у майбутнє?

— Не знаю… — сумно відповів хлопець. — Мабуть, тоді житиметься ще важче, аніж зараз.

— Важче?! — розмова дедалі дужче зацікавлювала Альошина, ставала ніби продовженням дискусії про відмінності характерів різних поколінь.

— Звісно, може, тоді вже й гроші ліквідують; може, в кожного буде по автомашині… Та тільки я ж не прагну дармового хліба. Я хочу пишатися з того, що заробив його!

— То працюй!

— Ну от, ви глузуєте з мене… А я довго зважувався на цю розмову. Гадав, що вона стане для мене вирішальною…