Чтение онлайн

Так, я за три роки війни справді взнав Фріца Бітнера більше, аніж за двадцять літ спільної праці в “Карл-Цейс-штіфтунг”. І зразу зрозумів, чого це він так цінує отой уламок скла. Мабуть, воно було надто коштовним, надто секретним! І щоб заволодіти цим секретом, Фріц не зупинився навіть перед убивством людини!

Все аж закипіло в мені, але я промовчав. І мовчав аж доти, доки Фріц Бітнер слизнув за бруствер окопу та поплазував до нейтральної зони. А тоді… Тоді наказав ввімкнути прожектор… і стріляти. Його зрізали першою ж чергою.

Старий замовк, гарячково припалив сигару, заплющив очі. Він весь тремтів.

— Заспокойся, батьку… — неголосно сказав Курт. — Собаці — собача смерть!

Рудольф Гешке здригнувся, прошепотів:

— А чи смерть?.. Коли настав ранок, трупа на нейтральній зоні вже не було… А нещодавно я почув по радіо повідомлення: після двадцяти п’яти років ув’язнення за вбивство американського офіцера на волю випущено якогось Фріца Бітнера.

— Та-а-ак… Розумію… — Куртові було моторошно.

Наступного ранку директор викликав Альошина знову. Сергій пішов до нього у войовничому настрої, готовий дати останній бій, після якого лишиться хіба подати заяву про звільнення за власним бажанням. Однак цього разу обійшлося без скандалу. Настрій у професора Хмари був не ліпший учорашнього, але старий не зривався на крик, а поводився з офіційною сухістю.

Він зажадав якнайдетальнішого звіту про хід досліджень, пильно вислухав, висловив кілька зауважень і аж тоді сказав:

— Гаразд, Сергію Михайловичу, ви таки викрутили своє. Ідіть до відділу кадрів по інженера-лаборанта. За рознарядкою міністерства нам додатково дають ще п’ять випускників Політехнічного інституту. їхні документи вже надіслано. Вибирайте кого завгодно, аби потім не нарікали.

— Дякую, Романе Гнатовичу, — сказав Сергій, підводячись. — Піду негайно.

— Постривайте… — професор підбіг до нього, знизу вгору зазирнув йому в очі. Сказав, ледве стримуючи злість: — Ну, тепер ваша душенька спокійна? То скажіть мені хоч приблизно: коли буде вогнетрив?

Альошин замість відповіді знизав плечима.

— Не знаєте!.. — професор розчаровано махнув рукою, подріботів до свого місця, сів. — Сядьте-но, Сергію Михайловичу, поговоримо одверто… Знаю, ви мене не любите. Але це — взаємно. Мене до шаленства доводить ваша байдужість!

— Яка байдужість? — спокійно перепитав Сергій, сідаючи.

— Звичайна. Міщанська, даруйте на слові! Я часом аж за голову хапаюсь, дивлячись на вас, нинішню молодь: де ваші світлі мрії, де ваші дерзновенні поривання?! Джинси, гітара, твіст і кафе “Бригантина” — “романтика”! А праця — неминуче зло. Від дев’ятої ранку до шостої вечора. Та й квит!

— Ой, Романе Гнатовичу, — засміявся Сергій, — якої ж ви хибної думки про нашу молодь! Хіба галіфе, гармошка, фокстрот і непманівська “забігайлівка” часів вашої юності були кращі?

— Ми стояли вище над усе це. У нас виключали з комсомолу навіть за фарбовані губи та за галстук на шиї, не кажучи вже про відвідини “забігайлівок”! Ми не мали часу на гульню; ми працювали й училися, не знаючи ні сну, ні спочинку, бо взяли долю своєї країни на власні плечі і не могли сподіватися на будь-чию допомогу!

— Скільки було вас, перших хоробрих, що так самовіддано почали будувати комунізм?

— Десятки тисяч! Сотні тисяч!.. Весь комсомол!

— А нас, нинішніх, — мільйони. Теж весь комсомол!.. На плечі коленого зокрема тепер припадає менший вантаж, отож можна подбати і про відпочинок. Не про гульню, а саме про відпочинок, бо на форсованому режимі навіть машина довго не витримає. А нам треба жити та жити, бо — даруйте, але говоритиму щиро! — турботу про долю нашої держави вже беремо на себе ми.

Чи у цих Сергієвих словах професорові Хмарі почувся якийсь натяк, чи, може, вони були співзвучні його власним тривожним думкам, але старий знову підхопився, забігав по кабінету.

— Яка прозовість! Який раціоналізм!.. “Машина не витримає!” Та що там машина проти людини!.. Чи знаєте ви, як працювали під час війни?! Я, генерал-майор інженерно-технічної служби, щодня по вісімнадцять годин не відходив від скловарної печі, бо не було кому змінити мене, а фронт вимагав оптичних прицілів, біноклів, стереотруб!.. Скловарна піч витримала вісім місяців такої надінтенсивної праці. Я — втричі довше.

— Але ж, Романе Гнатовичу, зараз не війна…

— А коли б ми не навчилися варити оптичне скло ще до війни? О, дорого дісталося нам оте вміння — і в прямому, і в переносному значенні цього слова! Десять тисяч золотих карбованців довелося віддати фірмі “Карл-Цейс-штіфтунг” за навчання двох радянських інженерів. А інженери ті — я і небіжчик Чоботарьов — приїхали туди, анітрохи не знаючи німецької мови… Ви гадаєте, на це зважили? Аж ніяк! Джеркочуть по-своєму та й квит: розумієш чи не розумієш — справа твоя… Ми з Чоботарьовим тоді спали по дві—три години на добу, та й то, схилившись головою на підручники. Бачили: нам не тільки не йдуть назустріч, а, навпаки, приховують щонайдрібніші секрети. Одного з інженерів я просто зненавидів, — був такий собі дрібний мерзотник Рудольф Гешке, мій головний консультант. Жодного разу він не застеріг мене від помилки, ні разу з власної ініціативи не показав нічого вартого уваги — тільки нудно й методично торочив про загальновідоме та сяк-так відповідав на запитання. Зате ця педантична гнида, виконуючи наказ адміністрації, не відходила від мене ні на крок, щоб я, боронь боже, не зазирнув куди не слід. І коли б не його помічник Фріц Бітнер, — чудесний хлопчина, комуніст, — навряд чи я навчився б варити оптичне скло… Ось так, Сергію Михайловичу! Вогнетрив для космічних ракет нашій країні в сто крат потрібніший, аніж оптичне скло сорок років тому. То скажіть: чи маю я право вимагати від вас, молодих, бодай третину того, що вимагав від самого себе?

— Та звичайно ж, Романе Гнатовичу!.. — Сергій був збентежений щирим запалом професора. — Тільки, мабуть, ви не враховуєте, що… Що зараз інший час, інші люди.

— От-от! — жваво підхопив старий. — Пам’ятаю, з якою зневажливою вищістю ви вчора виправили мене: мовляв, не наказ, а завдання! І подумали при цьому, звісно: “Солдафон! Звик наказувати!” Чи не так?

— Так, Романе Гнатовичу.

— Гм… Прикро чути, але сказано в очі!.. То скажу вам теж правду: я звик не наказувати, а скорятися наказам. Наказам партії та Вітчизни. Вони для мене священні. Прошу повірити, кажу це вам не для красного слівця.