Чтение онлайн

–  Очевидно, ікона була вкрита пізнішими записами?
– висловив здогад Бузина.

–  Вісім шарів оліфи!
– вигукнув професор.
– Я зняв їх один за одним сам, не довіряючи жодному реставраторові.

–  Але якраз вони й урятували те, що було написано ще в одинадцятому столітті. І те, що колись здавалося злом і варварством, тепер обернулося на користь,- вголос міркував Бузина.

Професор подивився на молодого науковця ще з більшою симпатією. Здається, він зовсім не такий і безмозкий, цей Бузина. Може захоплюватися, розбирається в іконах. Вже тільки за це йому все може пробачитися.

–  Навіть Пушкін, - вже й зовсім розійшовся Бузина, - навіть Пушкін! Пам'ятаєте: «Художник-варвар кистью сонной картину гения чернит…» Не зрозумів великий російський поет.

Бо що робив художник-варвар? Він покривав оліфою стару ікону, щоб уберегти її від псування. А оліфа через якихось там і вісімсот років темніла, і вже новий «художник-варвар» замальовував цю потемнілу ікону своїм сюжетом і теж покривав його оліфою. І так під отими темними напластуваннями жила собі древня ікона, поки такий чарівник, як ви, Гордію Всеволодовичу, не визволили її, не показали світові.

–  А тепер я покажу вам і зовсім неймовірну річ, - таємниче сказав Отава, - зображення поганського дохристиянського бога на пластині, зробленій з турячих рогів. Чули ви коли-небудь про таке?

–  Ніколи не чув, - в тон професорові мовив Бузина, випружуючи своє треноване тіло, щоб ступати навшпиньках за хазяїном.

Зображення поганського святого жило тільки в уяві професора Отави. А на широкій, справді мистецьки зробленій роговій дошці збереглися лише невиразні барвні плями.

–  Не дивуйтеся, - сказав професор, - ця річ має понад тисячу років. До того ж викопана з землі.

–  Ніхто її не зберігав, - знову навернув на улюблену тему Бузина.

–  Так, ніхто не зберігав, ніхто не цікавився. Як, між іншим, у нас зараз старовинними іконами.

–  Ні, ні, народ повинен знати свої скарби. Все належить народові, - поважно сказав Бузина, а професор, хоч мовлено слова найзагальніші, знов з симпатією поглянув на молодого науковця: той надзвичайно точно вгадував стан душі свого співбесідника і вмить настроювався на його лад. Хто це міг казати йому, що Бузина сякий і такий, тупий і недалекий! Яка низькопробна брехняі

–  До речі, я хотів з вами порадитися щодо одного видання, - обережно промовив Бузина, поцмокуючи від захоплення перед іконою Юрія-змієборця, де Юрій у червоних шатах на карому коні разив вогнедишного дракона.- Йдеться про збереження цінностей і… як би це вам сказати?… майже схоже щось на оте покривання ікон оліфою…

–  То давайте сядемо, - вказуючи на старовинне крісло венеціанської роботи, припросив Отава, сам теж вмощуючись на свій робочий стілець за столом. Бузина скористався з професорового запрошення, став розглядати хитромудре різьблене крісло, в якому втонув. Червонясті маври несли на міцних своїх плечах підлокітники, на високій спинці вигравалися козлоногі фавни, з-під різьблених ніжок визирали ще якісь почавлені міфологічні мордяки. Десь триста або чотириста років тому везли через адріатику до Венеції далматинські дуби, і майстер, стоячи на березі каналу, ще здалеку вибирав собі деревину, велів допровадити її до своєї майстерні і вже там засідав за роботу і мудрував над одним таким кріслом рік, а то й кілька років, і життя його вимірювалося не кількістю прожитих років, а кількістю зроблених чудо-крісел, як у Страдіваріуса - кількістю скрипок.

–  Вміли колись люди робити речі, - зітхнув Бузина.
– Видно досвідчену руку. Заздрю досвідченим людям. Тільки вони можуть багато зробити. От як ви, Гордію Всеволодовичу.

–  Помиляєтесь, дорогий мій, - роздумливо промовив професор, - колись, у ваші роки, я теж думав. І, виявляється, помилявся. Чим довше живеш, тим, здавалося б, більше зробив, а виходить чомусь навпаки: дедалі більше лишається недокін-ченого, недовершеного, недоробленого, ти буквально потопаєш у невикінчених справах і задумах, задихаєшся від браку часу і сили, робиш усе сяк-так, і дедалі гірше, дедалі поверховіше, життя перетворюється на якийсь божевільний галоп. І здається тобі, коли ти й зробив будь-коли щось ретельно, дбайливо і спокійно, то хіба що в найранішому дитинстві, коли шморгав носом, сопів, колупався в вусі, стругав паличку або виляпував долонями хатку з мокрого піску.

–  Яз вами не згоден, - рішуче заперечив Бузина.
– Ви так багато зробили.

–  А от поживете ще ті двадцять чи п'ятнадцять років, які нас з вами розділяють, і пересвідчитесь!
– майже пустотливо ляпнув по столу професор.
– Але ми забалакались. Ви щось хотіли. Прошу вас.

Йдеться про дуже важливе.
– Бузина не міг добрати слів.
– Я хотів з вами порадитися, Гордію Всеволодовичу як з старшим товаришем, якого я ціную і поважаю… Ваш авторитет…

–  Не треба про це, - спинив його професор.
– Ліпше про діло.

–  Бачте, це таке делікатне питання… Йдеться про… як їх… Про мозаїки…

–  Очевидно, про альбом наших київських мозаїк?
– швидко докинув професор, якому відразу вчулося в мові Бузини щось від отого молодого керівника, з яким недавно мав бесіду.

–  Так, так, - зрадів Бузина, - саме про наш альбом. Це надзвичайна цінність, про яку люди повинні знати. Не видати такий альбом - був би злочин.

–  Злочин,- згодився професор.

–  Що б про нас казали наші нащадки?

–  Справді, вони б сказали щось дуже зле.

–  Тому ми повинні докласти всіх зусиль, щоб він був виданий.

–  Як мені відомо, ніяких зусиль не треба, - спокійно промовив професор,- альбом уже віддруковано, і цілий тираж лежить у друкарні.

–  Так, але… - Бузина затявся, однак відразу ж, перехилившись через підтримуваний різьбленим мавром підлокітник до Отави, гаряче зашепотів: - Але ж там стоїть прізвище Паливоди…

–  То й що?
– Отава вдавав, що нічого не знає.

–  Але ж він ворог народу.

–  Не знаю, як можна займатися староруськими мозаїками і бути ворогом народу. Для мене це - незбагненне!

–  Вороги підступні!

–  Згоден з вами. Але до чого тут професор Паливода? Це чесний учений.

–  З прізвищем Паливоди альбом вийти не може.

–  То що ж я можу вдіяти?
– професор підвівся так само, як у кабінеті молодого керівника. Але Бузина сидів і далі в венеціанському кріслі. Недбало поляскував пальцями по череву дубового фавна, знав-бо, що професор звідси не втече, як утік з тієї установи, та й нащо б мав утікати з власного дому?

–  Мені запропонували поставити своє прізвище під передмовою, - скромно мовив Бузина.