Чтение онлайн

–  Не знаєш хіба, що одним не промочують!

Вдовольнився по тому, як посушив три ковші, повернувся до своїх супротивників, оглянув їх недовірливо.

–  Навсидьки чи навстойки?
– спитав.

Хмизонос підскочив йому під руку, гордо випнув груди:

–  Як я схочу!

–  Пити навчись, хотіти всяк дурень може!
– недбало відтрутив його черевань і розпорядився: - Навсидьки. Бо стоячий чує невтримку і або ж кидає пити, або й зовсім утікає. А вже як сидить, то не встане. Почнемо! А то холодно. Не гріє цей мед. Хіба нема ліпшого на торгу?

–  А скуштуй сього, твоя велебність, - вже стояв коло нього медовар з новим ковшем.

–  Хіба що скуштувати, - надув черевань товсті щоки, між якими плавали десь углибу блакитні озеречка очей, - бо скільки літ на білому світі прожив, а ще й не випив ніде нічого, саме куштування та лизькання.

Чимось нагадував цей черевань давнього недруга Сивоокового, Ситника, хіба що більший і товщий був, та не лисніло потом у нього личчя, та голос був не солодковкрадливий, як настояний мед, а грізний, жирно-зневажливий, забіяцький.

–  Хто це?
– крадькома поспитав він хмизоноса.

–  Купець наш Какора, - гордо відповів той, - серед іноземних гостей, може, один наш, зате ж який! Ходить і до Чех, і до Угрів, і до самого Царграда! Не боїться нічого на світі! А вже п'є!

Купець осушив ковша, крекнув, витер вуса, пожбурив медоварові великого шкіряного гамана.

–  Закупаю весь мед, бо добрий вельми і п'янливий. Наливай усім, та почнемо!

Медовар виповнив ковші, став подавати, починаючи з купця, всі мерщій поприсмоктувалися до питва, тільки один, вирлоокий губатий чолов'яга в засмальцьованому корзні, підперезаний оривком, скривившись, тримав ківш у одній руці й не пив.

–  Чом не п'єш?
– переводячи віддих після меду, гримнув купець.

–  А я не звик хлебтати по-собачому, - товстелезним басюрою пробутів той, - мені вже як пити, то щоб круглоточна чаша дерев'яна та щоб у ній кулаком вільно провернув. Ото по мені!

–  Маєш чашу?
– спитав купець медовара.

У того, мабуть, було навіть пташине молоко. Він миттю дістав з буди зчорнілу від довгого спожиття дерев'яну круглу чашу, в якій, здавалося вирлоокому, вмістився б не те що кулак, а й ціла голова, наточив меду, подав витребенькуватому пияку.

Той ухопив чашу обіруч, припав до неї, як віл до калюжі, а пити прихитрявся досить дивним робом, так, що чаша заступала йому обличчя, очі ж наче розбігалися в боки і вибалушено блищали з-поза дерев'яного дна - і виходило: пика з чорного старого дерева, а на ній живі бульки!

Поки дерев'яномордий доковтував свою пайку, медовар підніс решті ще по ковшу, і все було випито швидко й хвацько, різнилися всі пияки тільки зовні, тільки одягом та ще тим, як велися по випиттю ковша. Один хукав складеними в дудочку губами вгору до неба, другий пучками розбирав по волосинці замоклі в медові вуса, третій поляпував себе по череву, чеверногий чоловічок з ріденьким волоссячком на голові (чудернацька зім'ята шапочка впала йому від першого надмірного перехиляння голови) слиняво роззявляв рота й повними сліз очима дивився на медовара, мовби гадав: чи подасть той ще, чи піднесе?

Лише купець після кожного ковша видавав з свого потужного тіла розмаїті звуки, схожі то на жереб'яче іржання, то на рикання дикого звіра, то коротко вирегочував чи то від вдоволення, чи просто щоб чимось вирізнятися серед мовчазної братії, а вийшло так, що то він тільки роздимав собі груди, готуючись до більшого, бо після третього ковша раптом ревнув до своїх змагунів:

–  А що, будемо пити чи ще й похвалятися? Чи поніміли? А чи язики в медові позагрузали?

–  Будемо похвалятися, будемо!
– тонко вискнув чеверногий чоловічок і засміявся дивно й жалюгідно, мовби похлинувся водою: - Пр-с-с-с!

–  Питіє люблю!
– закричав купець.
– А ще жон вельми! В питії можу день і ніч, і два дні, й десять днів бути, а з жонами і того більше!

–  А до князя нашого далеко тобі, - кольнув хмизонос, який теж не відставав від товариства і посмикував медок, поцмокуючи та поахкуючи.

–  Ти?
– здивовано глипнув на нього купець.
– Хто ти е такий, щоб мене?… Та чи знаєш ти, що в мене жони скрізь - і на Русі, і в Польщі, і в Чехії, і в Угрів, і в Царграді, і в Біармії, і в печенігів. Хто з вас пробував печенізьку жону? Га? Ніхто? Тож-бо й воно! Жона тверда, силу має мужську, з лука стріляє і джідою б'є без промаху. А сама гаряча! Гух! Жону треба вміти взяти. Вона не любить зайців, на неї треба туром іти! Гух-гух!

Він уткнувся в ківш, з чого скористався той, що сидів перший праворуч од купця, миттю поставив ківш на землю, щоб вивільнити руки, і, чудернацько «єкаючи», закректав:

–  Єх ходили ми з кнєзем на єтвігів, то кнєзь мене й просить: «Покажи воєм зеленим, єк ти б'єш своем списом!» А є ему, - єкало все намагався показати руками: і як він ішов з князем на ятвігів, і як князь його покликав, і як казав, і виходило ще чудніше від цього безладного дурнуватого вимахування довгими руками.
– А є ему, значить, не кажу, кажу, а покажу сперву кнєзю, а воєм тож покажу… Да єк побіжу на єтвігів, да єк нанижу на списа одного, й другого, й третього - дев'єть єтвігів на один спис і держу єго, єк кнєжий пропорець, а потому, значить, молодому воєві, забираю его спис, а йому даю свій з дев'єтю єтвігами і кажу - не кажу, а показую, що ти держи спис з дев'єтьма єтвігами, єк є держав, а є ще поколю і ще нанизав…

–  Скільки?
– крикнув купець.
– Скільки ти там нанизав? Однаково менше, ніж я жон мав, бо жони…

Але тут чеверногий жалюгідний чоловічок, видно, вирішив, що наспів і його час втрутитися в похваляння, махнув ковшем і, перебиваючи купця, заплямкав:

–  Так він ото мене хотів, а я. його… Пр-с-с-с!
– починав з середини, певно продовжуючи йому тільки відомий перебіг якоїсь пригоди, ніхто не міг збагнути, про що йдеться, та ніхто й не прагнув того, бо кволого плямкання чоловічкового й не чутно було, хіба що Сивоок, який стояв зовсім поряд, гаразд розбирав: - А я його тоді… А він мене тільки, а я його… Пр-с-с-сі

–  Цить!
– гаркнув купець.
– Коли я говорю про жон, усі повинні мовчати. Як води в рот. Жони-бо…

–  Яких у тебе більше, аніж у князя Володимира, - підкинув знову хмизонос, але купець не зачепився за кольку, позбув втручання хмизоносове неувагою, голосно сьорбнув з свого ковша. А його місце в похвалянні відразу виповнив новий пияк, оберемкуватий чолов'яга, зодягнений недбало, однак досить коштовно, з великим ножем на поясі, прикрашеному сріблом, сріблом же оздоблені й піхви для ножа були, а рукоять ножа гарно здобилася різьбленням.