Диво
Шрифт:
– Я вже це здав.
– Отаві не дуже хотілося мати справу з Бузиною.
– І ви прекрасно про це знаєте,
– Так, так, але я думав…
– Не помічав за вами цієї здатності давніше.
– Я хотів допомогти вам, товаришу професор.
– І так допомогли, що я нічого не можу… евакуювати…, Покинути все ворогові?
– Що вдієш?
– Бузина розвів руками.
– Ми повинні рятувати найцінніше.
– А хто це визначає?
– Ну… всі ми…
– Наприклад, ви їдете коло сейфів… А чи е місце хоча б для мене?
– Я не… я не компетентний, товаришу професор, але місце повинне бути…
– Повинне? Дякую вам!
Отава вклонявся і швидко побіг униз по сходах. Куди квапився - і сам не знав. Ще кілька днів метався по Києву. Евакуюватися? Але ж він не можеі Він не така цінність, як Бузина!
Бузину Отава зненавидів ще три роки тому. Перед тим не звертав на нього уваги. Знав, що є такий в інституті, дивувався, щоправда, як могло прибитися таке Ніщо до материка науки, але й тільки. Одвічною вадою Отави була неувага до людей, якась байдужа терпимість і до злих, і до нездатних. «Й ненавидим мы, и любим мы случайно». Мабуть, і одружився він так само з байдужою випадковістю, і дружину собі не вибирав, а просто взяв, а потім виявилося, що жити вони разом не можуть. Вона так і заявила: «Не можу я серед цих ікон! Мені люди потрібні!…» Тільки й зміг, що випросити у неї сина.
А Бузина - що Бузина? Так і жив би собі в своїй непомітності, може, ще й добрим чоловіком уважався, але сталася подія, що показала в Бузині нову грань, яка знову ж таки, кому була й до вподоби, але в професора Отави викликала почуття, близькі до відрази.
Отавин колега професор Паливода підготував до видання великий кольоровий альбом з софійськими і михайлівськими мозаїками. Про той альбом було багато мови, про нього роздзвонили навіть за кордоном, здається, обіцяли повезти його на всесвітню виставку в Нью-Йорк. Передмова і коментар до альбома друкувалися шістьма мовами. Подія!
Але зненацька професор Паливода, упорядник альбома, автор передмови й коментарів, десь зник. Згодом в інституті було пояснено, що професор Паливода - ворог народу. Професора Отаву запросив до себе один з керівників інституту.
– Що ж будемо робити, товаришу професор?
– спитав він.
– Не розумію, - обережно промовив Отава.
– Альбом цей ваш… ці… як їх?… Мозаїки…
Отава якось не міг відразу зв'язати факт зникнення Паливоди з мозаїками, бо що не кажи, а відстань у часі - неймовірна: мозаїки робилися в одинадцятому столітті, а професора Паливоди не стало в двадцятому.
– Мозаїки наші унікальні, - цілком щиро сказав Отава.
Молодий керівник в душі подивувався професоровій наївності, але не виказував цього.
– Це я знаю, - так само стурбовано мовив він.
– Але ж цей… як його?… Паливода… Підвів він нас… Не тією людиною виявився…
– Вчений він був бездоганний!
– твердо сказав Отава.
– А я хіба що?
– подивувався молодий керівник.
– Я теж нічого як про вченого. Але, як сказав поет: «Ученым можешь ты не быть, а гражданином быть обязан».
Отава знизав плечима. Цитата була не зовсім точна, але яке це, зрештою, мало значення?
– Так що ж ми будемо робити з цими… як їх?… з мозаїками?
– знову затяг своєї молодик.
– Треба видавати!
– В цьому Отава не мав жодного сумніву.
– А я хіба кажу - не видавати? Не можна не видавати! Всі вже знають. Вже тираж готовий.
– То в чому ж справа?
– Отава вдавав, що ніяк не збагне, до чого хилить його співрозмовник.
– А Паливода!
– схопився той і пробігся по кабінету. Отава мовчав, і керівникові сподобалася його злякана мовчанка.
– Я розумію, що ви теж цього не хочете. Бо ви - чесний радянський учений. Ми тут довго радилися, і от є така думка, - він пильно подивився на Отаву, - запропонувати вам, щоб ви підписали передмову і коментар до цих… як їх?… мозаїк, значить, замість Паливоди… Ви відомий спеціаліст, вас скрізь знають. Та ще й, - він засміявся наївно, по-парубочому, - і прізвища ж у вас козацькі: Отава, Паливода…
– Ні, я не можу цього зробити, - підвівся Отава.
– Та ви сядьте! Куди ви? Не треба гарячкувати. Спокійно подумайте…
– Ні!
– Отава вже йшов до дверей.
– Але ж, товаришу професор…
– Ніколи! Я тільки вчений. Моя спеціальність - стародавнє мистецтво.
– Але ми з вами…
– Я не можу продовжувати цієї розмови.
– Отава вже тримався за дверну ручку.
– Ну, гаразд. Кого б ви нам порадили?
– Не знаю. Не можу вам бути корисний.
А за два дні до Отави додому прибився Бузина. Ще в коридорі він влип очима в розвішані на високих, помальованих начорно стінах ікони, в захваті вибухнув:
– Товаришу професор, я схиляюся перед вами!
– Ну навіщо аж такі суперлятиви?
– зніяковів Отава, незвичний ні до висловлювання, ні до слухання неприхованих компліментів.
– Але ж таке багатство!
– розливався в своєму захваті Бузина.
– А це чорне тло! Це ж просто чудо.
Отава сам вигадав чорне тло для ікон у коридорі, здається, саме цим остаточно доконав свою колишню дружину, яка ще згоджувалася якось існувати в музеї, але вже в чорноті могили - аж ніяк! Бузина був перший, хто похвалив чорний коридор, і в Отави мимоволі закралася симпатія до молодого науковця. Він глянув на нього пильніше і помітив, що той має досить показну зовнішність. Високий, міцно збудований, майже атлет, густе чорве волосся, що йому позаздрили б усі оті лисіючі і геть лисі, великі виразні очі, мов на фресці. Щоб якось виявити свою прихильність до гостя. Отава спробував пожартувати:
– У нас збігаються смаки, колего. Чи не тому, що наші прізвища мають у собі якусь спільноту. Вони - рослинного походження.
– Справді, - зрадів Бузина.
– А от у нас у класі, коли я вчився в школі, було повно прізвищ тваринного походження. Коровченко, Бугаєнко, Заєць, Вовк, Бик.
– Очевидно, все-таки рослинного походження - найдавніші, - висловив припущення професор.
– А так, - згодився Бузина, - а вже тваринного - це друга черга.
– І вже тільки потому маємо прізвища, похідні від професій: гончар, швець, стельмах, міняйло, кравець, коваль, лупій, орач. Між іншим, за цим принципом надавано згодом повторні імена християнським святим. Ілля-громовержець або пустельник, Микола-чудотворець, Симеон-стовпник. Я покажу вам надзвичайно рідкісну ікону з зображенням Іллі-пустельника. Зверніть увагу на тло. Чи ви бачили ікону, написану мовби не на липовій дошці, а на старій слоновій кістці? Гляньте. Цілковита ілюзія зжовклої слонової кістки. І цей тон зберігся неза-тьмарений з одинадцятого століття. Ви можете уявити?