Чтение онлайн

(Так я проміняв Чарнецького на армату й клейноди, щоб через кільканадцять років він вдерся до Суботова і розкидав мої кістки. А може, то й не мої кістки були в Іллінській церкві суботівській, по яких топтався шляхетський чобіт? Шкода говорити завчасу. Я. к то сказано у Вергілія: «ехоrіаrе aliquis nostris et ossis ultor» — «нехай з кісток наших зродиться прийдешній месник»).

Двох людей найдовіреніших мав коло себе. Одного для мислі, другого — для чину. Першого, Самійла, не мав чим до часу тривожити, другого, Демка Лисовця, ще звечора став ладнати на Чигирин. Дав йому чигиринську сотню козаків, сказав:

— Коли й садить там ще якась шляхта, вибити з замку, Чаплинського тримати в тій самій цюпі, де тримав мене між злодіїв. Пані Раїну і доньку її Мотрону, псевдо — Чаплинську, попроси перейти в мою сотницьку хату, поможи влаштуватися. Дітей моїх забери від добрих людей сам. Прибуду слідом за вами. Пані Мотроні з пошануванням вручиш лист мій гетьманський.

Дав йому звоєць з гетьманськими печатями червоними. Ще один мій лист без відповіді. Може, останній?

«Знадо і звабо моя! Мотрононько!

Три речі перевіряються в ділі: мужність у бою, смирення в гніві, любов у нужді. Я перевірив усе те кров’ю власною і своїх побратимів. Зазнав нужди, якої ще не бачив світ. Земля, і небо, і душа моя роздерті були на лахміття, і хто ж міг зшити з них золоті ризи для твоєї неуявленої молодої краси? Слова гризуть моє серце. Доволі слів — я йду за ними слідом. Як сказано: хочеш дикого оленя вловити, та далеко в пущу зайшов. Я повертаюся з пущ і пустошей душі. Виціловую кожну мить і кожну п’ядь, яка наближає до тебе, вибавлюючи мене з теперішнього фрасунку 58 . Ох, усе тепер у мене інше. Диспозиція інша, фортуна інша, а серце — чи ж інше?

Осавул Демко — мій повірений. Він викаже тобі всю належну шану. Жди мене, як гетьманська жона.

Твій невтішимий Богдан».

Серед страшних глузів, свистів, лайок і знущань козацьких виповзала шляхта з свого табору в похід ганьби й приниження. Гідність можна зберегти навіть у поразці, і печать гідності Лежала на лицях старих довговусих воїнів польських, які виграли безліч битв за своє тяжке життя, може, відступали ще з — під Цецори і громили султанське військо під Хотином, боронили вітчизну не чужими руками, а власними грудьми, і в ці степи пішли не з власної хіті, а з обов’язку свого жовнірського і тепер відступали після поразки з похиленими головами і з сльозами на очах, Хоч були то люди тверді і вміли стримати стогони навіть при найтяжчих ранах. Ми б радо прийняли таких воїнів, бо хіба ж поміж козацтва мало було шляхтичів і хлопів мазурських та підгалльських, але старі жовніри зберігали вірність хоругвам, під якими стояли впродовж свого життя і під якими ладні були й померти, але не зрадити.

Зате панство заслужило свою ганьбу цілковито. Той буцімто героїчний дух, яким воно так пишалося, викликався й підтримувався в панстві хіба що зажерливістю та захланністю. На війну вони йшли, ніби на прогулянку, сподіваючись, що битиметься за них хтось інший, тягли за собою всі свої скарби, коштовне вбрання, дорогий посуд, килими, хутра, багато хто їхав у мальованих колясках, у пишних каретах, припроваджував аж з Мазовша або з Підгалля служок, всіляко збиткуючись над ними, не дбаючи про їхню людську гідність. Звитяжлива шляхта ще приховувала свій звірячий лик за блиском та пишнотою, погромлена ж, як оце на Жовтих Водах, геть втрачала все людське і становила видовище ганебне й принизливе. Пани в одну ніч стали схожими на тварин, яких пожирали впродовж свого ситого життя: на свиней, биків, баранів. Тупість, дикість, озлоблення, безсила лють, яку зганяли на отих же упосліджених яцях і стасях, що їх запрягли в наладовані марнотою вози, в коляси й ридвани, самі або ж виступаючи гордо (хоч і чим би мали гордитися!) поруч, або й повсідавшись на своїх колясах, аж здавалося, ніби стирчать у цих недобитків хижі ікла, клацають Пазури, нашорошується пір’я, мов доказ їхньої хижості й дикості.

Ще не відав я тоді до кінця, що той, хто дотикнеться чужої ганьби, неминуче оганьбиться й сам, бо й чобіт чистими не збережеш, простуючи через баша.

Напередодні отець Федір відслужив завдячливий молебень, в якому проголосив мене батьком вітчизни, реставратором грецької віри, відновителем давньої свободи. Козацтво підкидало догори шапки і гукало «слава!», били гармати, звістуючи настання нових часів (гармат ми тепер мали вже не чотири, а цілих двадцять шість, з них шість — на чотирикінні запряги, а двадцять легких — на парокінні), здавалося, й небесні світила, планети й зірки зсунулися з місць своїх мільйоннолітніх і вишикувалися в нові констеляції, які Віщували успіхи в заповзятому діді й у задумах найзухваліших.

Я проголосив дводенний спочинок, щоб навести лад у всьому, а тоді, випереджаючи розбитків молодого Потоцького і Шемберка, іти в Україну, знайти коронних гетьманів з кварцяним військом і довершити розгром шляхти.

Демко вже, мабуть, добрався до Чигирина, і я думав про Чигирин і про Мотрону, думав про свій народ, не міг спати цілу ніч од дум піднесених і тривожних, ріс душею, а тоді зненацька наповзало на мене щось темне й понуре, відбирало всі сили, сам не знав, де я і що зі мною, живий чи неживий, гетьман звитяжний чи марний розбиток, і розпука вставала така страшна, що заступала весь світ, і я щезав для самого себе, летів кудись у безвісті, а на землі тим часом творилося хтозна й що.

Зранку лютився безпричинно, Іванець Брюховецький помітив мій настрій і завбачливо відсував од мене всіх, хто хотів з’явитися перед очі, але Самійла відсунути не зміг, той прийшов десь по обіді, незвично похнюплений, сів навпроти мене, схилив голову, руки йому висіли, мов мертві.

— Що се з тобою, пане Самійло? — поспитав я не вельми доброзичливо. — Листів мені не приніс, а приніс свій лихий настрій? Може, гадаєш, що гетьман — це така собі шкатула, щоб збирати ваші смутки?

— Не мій то смуток, гетьмане, а радше твій.

— Чом же?

— А тому, що Тугай — бей погнався за Потоцьким.

— Завсігди воно так: один женеться, другий утікає.

— Якби ж, то. Та ти ж сам, ще як прийшли сюди й стали Таборами, звелів перекопати Княжі Байраки, щоб шляхта не змогла відступити.

— Не знадобився мені той перекоп, а могло бути всяко.

— Копали ж там нечаївці, пане гетьмане.

— То й що?

— А те, що тепер нечаївці теж погнали слідом за шляхтою, щоб урвати і собі здобичі. Коли нападуть на беззбройних, та ще й відпущених по твоєму слову гетьманському, ганьба впаде й на твою голову, пане Богдане. А ти мав би конче починати з дій справедливих.

Тепер уже я збагнув, що то лихі передчуття мучили мене всю ніч і цей день. Ладен був рвати на собі волосся, когось бити, гнати гінців, усі кінні полки навздогін за тим свавільним Нечаєм, завернути, покарати, провчити! Але дратував мене занудливими своїми доріканнями Самійло, і я стримав свій гнів на ослушників, загнав його в найпохмуріші нетрі своєї душі, зчепився з писарем у словеснім поєдинку..

— Кажеш: справедливість? А що таке справедливість? Учора шляхта ходила в адамашках і пила з срібних кубків, сьогодні в цих адамашках ходять козаки і п’ють із срібних кубків, одібраних у панів. Ось тобі й справедливість.