Чтение онлайн

Я засміявся.

— Гей, пане Чарнецький, облиш свої гніви. То поштиві люди, коли подбали завчасу, щоб не дерло тобі в горлі, як опинишся в мене в гостях.

— Які ми гості? Ми — закладники мілітарні! — крикнув Чарнецький.

— У моїм наметі — гості. Тож прошу до столу, панове, та вип’ємо за здоров’я його мосці короля Речі Посполитої Владислава, який завсігди був прихильний до козаків і під хоругвою якого ми виступаємо.

— Хай би пан Хмельницький не чіпав королівської корогви, — подав голос Сапіга.

— То панство вип’є за здоров’я його величності короля? — поспитав я.

Довелося пити, ковтаючи образу і гніви. Тоді, я припив за здоров’я Чарнецького й Сапіги, за кожного зосібна, коли ж Чарнецький, подивований тим, чом я не веду мови про те, що їм найдужче болить, спробував Порватися до переговорів, я завергіув на своє, запросивши їх випити за здоров’я канцлера Оссолінського, мужа мудрого й справедливого. Чарнецький аж рота розтулив кинути якусь зневагу на зненавидженого польськими магнатами Оссолінського, та вчасно згадав, що тут сидить магнат литовський, і мовчки вихилив чарку, ще й докинув:

— Замалі чарки в пана, запорожці ж з коряків цілих п’ють.

— А то для того, що маємо сьогодні пити за багатьох людей знатних, — пояснив я, — може, ще й до самого папи римського доп’ємося.

— Пан же схизмат!

— То й що? Хіба гідності залежать од віри? Я звик цінувати їх навіть у ворогів. Так само, як за волю народу свого б’юся під королівськими хоругвами.

— Хай би пан не чіпав тих хоругвів!

— Чом же? Мені ще й мало тих, що маю. Тепер хочу, щоб і панове регіментарі віддали мені всі королівські хоругви.

— Ніколи! — тупнув ногою Чарнецький. — Довіку пан того не одержить!

— Тоді панству теж доведеться сидіти тут довіку, — спокійно сказав я. — То що, вип’ємо, щоб дома не журилися?

— Які ще умови ставить нам пан? — нетерпеливився Чарнецький.

— Ще не чув ваших.

— Ми вимагаємо розступитися всій вашій сваволі, всьому цьому гультяйству, щоб ми вільно пройшли назад до Крилова!

— Вимагання скінчилися, пане — добродію, хай панство забуде про вимагання і домагання. Тепер усе переінакшилося. Козаки он сміються: «Скачи, враже, як Хмель скаже». Ось давайте ліпше вип’ємо, та хай панство спочине, а взавтра я вже й скажу все, що треба.

— Хіба пан уже не сказав про хоругви? — подивувався Сапіга.

— Хоругви — то лиш знак вашої поразки.

— Приниження! — гукнув Чарнецький.

— Браво, пане полковнику! Слово знайдено. Справді: поразки і приниження. Та чи ж я примушував панство так уперто йти навстріч своїй поразці й приниженню? А вже коли прийшли і дійшли, то треба дати належні докази. Найпереконливіші докази — мертві воїни. Але я не хочу лити кров. Бо воїни завжди невинні, а їх примушують розплачуватися за чужі гріхи. Не хочу такої плати.

— Що ж пан хоче? — поспитав Чарнецький.

— Трохи сказав уже, ще скажу завтра, а тепер хай панство спочине.

— Ми не склепимо повік, — повільно мовив Сапіга.

— Шкодую, але нічим не можу зарадити. Копи вже казати по щирості, то козаки й обрали мене гетьманом, щоб зганяв сон з панських повік. Добраніч панству!..

Вдосвіта зчинилася в таборі дика веремія, тупотіли коні, били постріли, галас, свист, так ніби наскочила орда. Я лежав на попонах одягнений, не спав, лиш придрімував, та однаково стривожився немало і загукав на своїх осавулів, але не догукався нікого і, лихий, як чорт, ухопивши лук, вибіг з намету. І груди в груди зіткнувся з Кривоносом, якого за поли притримували Демко й Іванець, видно не пускаючи до гетьмана.

— Максим? — не повірив я власним очам. — Де взявся?

— Та бачу, що не спиш, гетьмане, а й ми з Крисою не спали. Така нудьга обсіла. Никали, никали по табору панському, а тоді я й кажу: давай, кажу, пане Крисо, підемо провідаємо нашого пана гетьмана, а то він тривожиться вельми. Ну, то взяли там з собою декого, та закіль шляхта пробуркалась, то ми вже й тут.

— Кого ж привів?

— Драгунів триста чи там скільки їх було.

— Міг, бачу, й увесь табір панський заодно перекапустити?

— Ти ж не велів. Не міг я ламати гетьманське слово.

— Чи вже так допильновуєш мого слова?

— Хіба ні! А цих Привів, бо всі наші. Як то сказано: natione Roxolani, religione Graeci, habitu Germani 56 .

Хто був сей загадковий чоловік? Одні звали його моїм земляком, козаком з Вільшани, що змалку вихований у всіх родах морської служби, був на найважчих місцях Геллеспонту й Середземного моря, знайомий з океаном і всякими ворогами. Ще інші виводять його з острозьких шляхтичів, а за якийсь, мовляв, злочин підданий інфамії, тому ховався то серед купців, то між козаками. Ще в інших — він уже простий коваль з підданих пана Немирича, задушевного друга Адама Киселя, а хтось вигадав, ніби Кривоніс зовсім не наш чоловік, а шотландський полковник Макс Кемпбелл, привезений двадцять літ тому паном Степаном Немиричем з війни у Європі. Немирич, мовляв, познайомив того Кемпбелла з українською шляхтянкою Ганною Вовк, з якою той і одружився, приживши з нею синів Юрія і Романа та доньку. Панна Вовк одержала в Заславльському повіті три села — Пузирки, Федорівку і Рублянку, а що там було ще село Перебийноси, то пан Кемпбелл став зватися від назви того села Перебийносом, або Кривоносом, бо мав носа таки справді видатного і добряче погорбленого, як кроква на хаті.

Що тільки можна вигадати про чоловіка, коли він заллє комусь за шкуру сала! Та хай ламають голови вчені мужі, а нам з Максимом було не до вченості в ті часи, хоч і могли, коли треба, завернути латиною і перед панством, і перед своїм козацтвом.

— Вважай, що сам зібрав собі полк, — сказав я Кривоносу. — Бери свою сотню вістунів та цих кількаста і будеш полковником переднього нашого полку, бо ще ж маємо йти на коронних гетьманів.

— А цей чиряк на рівнім місці? — показав Кривоніс на шляхетський табір.

— Як вискочив, так і щезне. Покличемо ось панів закладників та виставимо їм наші умови. Бо вчора я сказав їм тільки про королівські хоругви.

— Та ми там трохи схопили, — усміхнувся Кривоніс.

— А нам хай оддадуть усі. Та й не просто кинуть, а піднесуть з гонорами. А ще хай видадуть усю армату і складуть зброю, а тоді пішо хай собі чимчикують.

Оце так! — вдарив себе об поли Кривоніс. — Це ліпше, ніж пошаткувати панство на локшйну! Принизити їх, як принижували нас віки цілі! Хай побачать, де бидло, а де лицарі! Бидло панське, мухоплюї, дівкарі!