Весна-красна
Шрифт:
Дружина не погодилась:
— Зустрічатимемо, як і всі, — 31-го! Ідіть та сирівець після вчорашнього пийте! Хоча б на один день повисихали! Страмнючі!
Про наступні звітно-виборчі збори голова з комірником говорили не з таким запалом, чекали їх без ніякого ентузіазму, і щодо цих зборів аж ніяк їм не хотілося ламати норми часу, щоб їх прискорити.
— Як же ж воно з тими зборами буде? — питав, похнюпившись, комірник.
— А як? — сумно говорив голова. — Зустрінемо Новий рік, одсвяткуємо різдво, тоді коненят у гарбу, все, що в хаті, на гарбу та в район. Бо після зборів навряд чи тут удержусь.
— Та воно так! З квітня жодних колгоспних зборів! Хазяйство…
— Ой, не нагадуй мені про те хазяйство! — махнув рукою голова…
— А випито скільки?! А поїдено з колгоспної комори скільки?! А воно ж, мабуть, і ревізія буде! — нудив комірник.
— Та мовчи вже хоч ти! І без тебе буде кому пиляти! — перебив голова.
— Ну да, ви — в район, я знаю, що район вас кудись у другий колгосп повезе рекомендувати, як і торік. Там провалили, до нас привезли! А я ж як?
— Мене пристроять, тоді й ти до мене перейдеш!
— Якби ж і з коморою!
— Там своя комора буде!
— А не знаєте, в який колгосп вас повезуть?
— Хіба вгадаєш? Де приймуть! Народ тепер здорово потвердішав! Та десь устромлять!
— Та то встромлять! Народ у нас у районі енергійний!
— Взагалі, не журись!
Прочитали ми вищенаписане одному знайомому колгоспникові, чи буває, мовляв, таке на світі білому, а він зразу:
— Та це ж ви про голову колгоспу «Жовтень», Таращанського району, Київської області, Потеряйка!
— Хіба?
— Факт! Отак його й возить районне керівництво з колгоспу в колгосп! З одного колгоспники потурять за нездатність господарювати — другому сватають! Там нахазяйнує по самі тпруті, — наженуть, його везуть до іншого… Так і кочує з місця на місце. Торік Потеряйко був у «Комуністі», цього року в «Жовтні». І в комірника живе, і з комори без ордерів бере! Ну, як в око вліпили!
— А в районі хіба не знають?
— Та яке там не знають? Знають! Самі ж і возять!
Побачивши, що наш знайомий колгоспник дуже обізнаний в цій справі, ми його запитали:
— А по інших районах таке буває?
— Ну, не так уже часто, а проте, на жаль, буває, — відповів мудрий колгоспник.
— Що ж робити?
— Та я вже, — каже, — й сам про це думав! Воно й само має закінчитися, бо дізнаються ж усі колгоспи в районі про таких мандрівних голів, і вже ніде їх не прийматимуть. А людей шкода… По-моєму, слід організувати міжрайонний обмінний пункт для таких голів… Щоб район з районом мінявся такими головами. Можна й додачі давать…
— Та ви винахідник!
— Тільки на директора такого обмінного пункту призначити треба обласного прокурора!
— Ой же ж і молодця! — потиснули ми руку мудрому колгоспникові.
Перша подорож
Не зовсім чітко вже пам'ятається, куди саме малося подорожувати, чи в Америку до індійців, чи в Африку за слоновими іклами, леопардовими та лев'ячими шкірами, а подорожувати вирішено було обов'язково…
Очевидно, спочатку треба було одвідати Робінзонів острів, потиснути руку правнукам П'ятниці, потім того висісти з човна на якімось африканському березі, настріляти слонів, бегемотів, левів, леопардів та тигрів, подратувати патерицею крокодила, тюкнути на боа-констріктора і вже аж тоді з слоновими іклами та з усіма звірячими шкірами майнути човном через Атлантичний океан до Америки, одвідати «Дядькову Томову хижку» та подивитися, як «Яструб'ячий кіготь» здирає з бліднолицих скальпи.
Майн-Ріда й Фенімора Купера перечитано було геть-чисто все, що було у волосній бібліотеці і в околишніх школах, траплялося іноді викрасти або випросити через покоївок книжку і в пана.
Зібралися ми до Африки та й до Америки спочатку були втрьох: я, Панько Верба й Омелько Канда.
А коли постало питання, у кого буде «Яструб'ячий кіготь» дерти скальпа, — вирішили взяти Сашка Кендюха, опецькуватого й неоковирного мамія, що його всі ми не любили, бо до школи він не приходив, а приїздив з хутора, і завжди на перемінці витягав із торби або ковбасу, або смажене курча, тоді як ми підснідували хлібом з огірком або з цибулею.
— Візьмемо Сашка! Як прийде до скальпа, ми випхнемо його, хай з нього деруть, у нього голова здорова і волосся цупке!
Сашко погодився. Про скальпа ми йому, звісно, не говорили.
Та Сашко нам був корисний іще й тим, що мав змогу набрати на дорогу сала, хліба, яблук і навіть грошей. Він нам признався, що знає, де баба гаманця свого ховає, а в баби було не менше як п'ять карбованців!
П'ять карбованців! Чорті й куди можна було заїхати за п'ять карбованців та ще з своїм салом, хлібом і яблуками!
Не в Африку, а за Африку можна заїхати за п'ять карбованців, аж отуди, де Суматра — Ява — Борнео — Целебес — Сандвичеві — Курільські — Кольський — Канін — Апенінський, як у географії ми заучували…
Карти в школі не було, так учитель, було, як скаже:
— Починай зверху!
І починаєш:
— Кольський — Канін — Скандінавський — Ютландський — Піренейський — Апеннінський — Балканський — Тавричеський, ілі ж Кримський.
Півострови в Європі…
Так само й з островами:
— Корсіка — Сіцілія — Сардінія!
— Ну, далі, — вчитель натискає.
— Суматра — Ява — Борнео — Целебес!
— Ну, далі!
— Кріт! І той… як пак його… Берінговий пролив і той… Гри… Гри… Гринляска!
— Ставай у куток!
Так що географію ми знали…
Човна ми намітили вкрасти у діда Підситка в озері, — дід Підситок там ятері становив, карасі ловив, — уночі перетягти того човна до річки (Ташань — річка зветься), попливти по Ташані до Ворскли, Ворсклою до Дніпра, Дніпром у Чорне море, — ну, а морем — там уже путь проста як на долоні — у Дарданели, Босфор, з Босфору взяти трохи цабе у Бабельмандебську протоку, а звідти вже до Африки, «як до соломи».