Вершини
Шрифт:
І зовсім уже сердито додав:– Дядю Васю з мене не зробите! Краще заріжте одразу!
– Ви ще ходитимете,– пообіцяв йому лікар. Й нагримав на Валю, що, не витримавши, розплакалась.– Що це таке?! Припини мені зараз же!.. Скальпель!.. Бинти!.. Терпи, якщо хочеш ходити! – це вже до Анатолія.– Терпи!
– А я що роблю?.. Як повезете до загсу, я взую наймодельніші черевики...
Анатолій аж усміхнувся, пригадав, як Валя його мало не вдарила.
Й одразу ж насупився: ось одпанахають ноги, тоді посмієшся! Будуть тобі не черевики модельні, а милиці. Або й візок з коліщатками. Отака мила дощечка, реміняччям до стегон прикріплена, і дві колодки в руках: коти куди хочеш! «Громадяни пасажири, пожертвуйте, хто скільки зможе, на моє каліцтво убоге!» Чомусь отой старець, що його побачив колись у електричці під Києвом, виникав найчастіше у спогадах. Вкочувавсь, як похмуре майбутнє, що чекало на нього.
І найстрашніше було, що його стануть жаліти. Ловити співчуття в очах знайомих і незнайомих...
Якось сказав Якубенкові:
– Я, мабуть, не повернусь у Владивосток.
За оці дні, в лікарні, вони дуже зблизились. І не тому, що їхні ліжка стояли поруч чи Якубенко найбільш після Анатолія обморозився (лікар уже сказав, що йому доведеться відрізати ліву стопу). Відкрили один в одному багато спільного, оту душевну спорідненість, яка дозволяє розуміти з півслова, з ледь вловимого натяку. Розуміти отак один одного, мабуть, стали ще тоді, коли спускали Володю. Анатолій відчував, що Якубенкові не треба щось особливо пояснювати: або прийме одразу ж, або так само категорично відкине. Тому просто сказав:
– Я, мабуть, не повернусь у Владивосток.
І був вдячний другові, що той не став допитуватись чому. Лише відповів:
– Поживем – буде видно.
Наче оте: «Я не повернусь» стосувалось і його.
А може, таки й стосувалось?
Анатолій добре пам'ятав оту дівчину, яка прийшла в аеропорт проводжать Якубенка. Всі дівчата й жінки, що, на своє нещастя, опинились поруч, з її появою наче відсунулися в тінь. Буває ж на світі отакий спалах краси!
– Толь, ущипни,– тихенько сказав тоді Пашка: в усі очі дививсь на красуню.– Це насправді чи сниться?
– От заробиш од Якубенка по морді – проснешся! – відповів Анатолій.
Але Пашка не вгамувався. Вже в літакові при-ставаїв до Якубенка:
– Не боїшся?
– Чого?
– Що вона тебе спалить?
Пізніше, з двох-трьох скупих слів, знехотя зронених Якубенком, довідався Анатолій, що та дівчина його наречена. Тож Анатолій не був здивований, коли Якубенко сприйняв оту його фразу так, наче вона мала стосунок і до нього.
Поступово привчав себе до думки, що залишить інститут. Бо який з нього геолог? Сидіти десь в камералці, протирати штани? То краще вже тут, на Камчатці, хоча б на тій Ключевській, у вулканологів. Там для нього знайдеться робота, там він якось пристосується. І ніхто не киватиме на його скалічені ноги.
І ще душила образа: слідчий, який спеціаль-но прилітав з Петропавловська, розмовляв з Анатолієм, наче зі злочинцем. Ніби не мав жодного сумніву, що Анатолій винен у смерті Володі Берсеньєва. Під час першої ж зустрічі строго сказав:
– Мушу вас повідомити, що батьки Берсеньєва порушили проти вас судову справу. Вони звинувачують вас у смерті свого сина.
Отак: ні більше, ні менше.
І, може, Анатолій сам винен у тому, що слідчий розмовляв з ним підкреслено сухо: одразу ж наїжачившись, відповідав сердито та уїдливо.
Аякже: він силоміць погнав усіх на Ключевську! Льодорубом. І примусив ночувати проти неба. Щоб обморозились. Він просто дивується тому, що помер лише Берсеньєв.
Чому таким тоном з ним розмовляє? Бо інакше не вміє. Таким уже народився, товаришу слідчий...
– Йолоп! – лаявся потім Якубенко.– Ти думав, що молов?
– А йдіть ви!
– Скажи спасибі, що він не тільки тебе допитував. Що знайшлися більш тверезі голови...
– Чи не твоя?
– А хоча б і моя.
Тоді вони вперше посварились. І саме тоді Анатолій подумав, що не поїде звідси нікуди. Та пропади воно пропадом: й інститут, й усе на світі!
Тож коли прийшов ще один лист від Елли, не відповів. Якщо вже поривати, то з усім одразу.
І невідомо, чим би це все скінчилося, якби Елла прилетіла слідом за працівником прокуратури. Чи не зустрів би і її так, як зустрів слідчого, і, довівши до сліз, попрощався б із нею вороже, щоб спалити всі мости, пообривать всі нитки.
Могло бути й таке. Та Елла, немов здогадавшись, що її чекає, прилетіла не тоді, коли Анатолій лежав, від усього світу одвернувшись до стіни, а через три тижні, коли в нього був час як слід подумати й зрозуміти, що не такий уже оцей світ безнадійний, що не всі його звинувачують. Елла прилетіла тоді, коли Іван Андрійович нарешті сказав Анатолієві, що ноги йому зовсім не відріже, чого він боявся найбільше, а відітне лише обидві стопи, та й то постарається лишити трохи кістки, щоб у майбутньому черевик не обкручувався довкола ноги і він зміг би нормально ходити.
– Нормально?
– Ну, не нормально, але все ж можна буде ходити,– відповів чесно хірург.– Про гори доведеться забути. А так, по рівному, та ще з гарненьким ціпочком...
«Ну, це ще подивимось! – подумав тоді Анатолій.– 3 ціпочком!..»
Повернувся в палату незвично веселий і з того дня не міг дочекатись, коли його візьмуть на операцію.
В нього залишаться ноги! Він буде ходити!
Про те, що прилітає Елла, дізналися од Пашки: в'їхав до палати у кріслі, вимахуючи телеграмою:
– Толя! Вітю! Танцюйте!
– Сам потанцюй!
Лежали обоє після перев'язки.
– Дівчата прилітають, а ви порозлягалися моржами!
– Дай сюди! – зірвавсь Якубенко.
Вихопив, прочитав, зблід на виду. Ліг, прикрив
долонею очі.
В той день тільки й розмов було про майбутні відвідини.
– Отже, так: щоб дівчата й не здогадались, що з нами... Нічого демонструвати їм наші жалюгідні кінцівки!
– Соплі тримать при собі!
– Та чого ви на мене витріщились? Ще подивимось, хто буде скиглити!
Й особисто до Пашки:
– Якщо надумаєшся розповісти при дівчатах хоч один із своїх смердючих анекдотів, встромимо в унітаз головою!
– Хто смердючіший, ще невідомо. Позаростали, як свині!
– Ай справді, мужики, якось воно не той... Дівчат налякаємо на смерть.
– Полундра! Всім поголитись!
Легко сказать – поголитись! А чим? Поклялися ж ще у Владивостоці: не чіпати борід, поки додому повернуться.
– Хіба що попросити в Івана Андрійовича?
– Він електричною голиться. Електрична наші щетини не візьме.