Чтение онлайн

Юному негідникові вдалося непомітно забрати гроші з собору. Виконуючи «умови джентльменської угоди», він надіслав до редакції светр свого молодшого братика — і на цьому попався, бо светр доручили дослідити… його батькові.

Багато клопоту завдав редакції одного кельнського журналу рецидивіст Рудольф Хармс. Він відкрито прийшов до редакції і розповів репортерам, як під час останньої відсидки склав із друзями план кіднапу, проте в останню мить партнери викинули його з гри і самі викрали Тімо. Але йому, Хармсу, відомо, де вони сховали хлопчика, і він ладен привести його, звісно, за винагороду.

Ця історія, так само, як і всі інші, була від початку і до кінця вигаданою, однак в редакції злочинцеві повірили. Протягом чотирьох днів Хармс возив, вірніше, водив за носа, представників редакції по містах Західної Німеччини, оскільки, як він пояснив, наполохані викрадачі весь час змінювали місце схову. Насправді ж Хармс волів при слушній нагоді поцупити гроші. Провівши чотири дні і чотири ночі без сну і перепочинку, репортери, зрештою, збагнули, що до чого, і передали злочинця поліції.

А про батьків Тімо всі забули: поліція не здатна була їм допомогти, репортери втратили до них цікавість. Лише пустуни-садисти не вгавали: телефон дзвонив регулярно. Шкодуючи бідолах, комісар Розенбаум запропонував був потай змінити номер телефона, проте пані відмовилася: вона ще плекала надію, що подзвонять справжні злочинці.

24 лютого Іоахим Ріннельт одержав телеграму: «Чекаю вас із запропонованою винагородою у Барселоні. Зупиніться в готелі «Маніла». Подальші відомості — коли приїдете. Це останній шанс здобути Тімо. Приїздіть сам». Підпису, звичайно, не було.

Забравши гроші, що їх позичив магістрат, Іоахим Ріннельт полетів до Барселони. У готелі «Маніла» на нього чекала особа, яка назвалася австрійським графом Раулем. Тімо, так запевнив він батька, перебуває у селі, його привезуть, як тільки буде отримано гроші.

Іоахим Ріннельт вагався, бо не був певний, що дійсно побачить сина. Зрештою дійшли згоди: посередник одержує вісім тисяч марок в обмін на свій австрійський паспорт.

Паспорт виявився фальшивим.

Тим часом у Німеччині, у редакціях газет і журналів, що безуспішно полювали на викрадачів, шукали якоїсь нагоди знову роздмухати сенсацію. Таку нагоду винайшов якийсь спритний писака з журналу «Більд».

«Іоахим Ріннельт втік до Іспанії! Викрадення чи ошука?» — з таким аншлагом вийшов черговий номер журналу. Інші видання залюбки підхопили нову сенсацію: пішли в хід вигадки, підозри, туманні натяки. Все це спричинилося до того, що, коли Ріннельт вибрався з літака на франкфуртському аеродромі, його було заарештовано. Воно й слушно! Адже завдяки ініціативі «Більда» у вісбаденської поліції та прокуратури з'явилася можливість за рахунок Ріннельтів хоч трохи затушувати свої помилки! Проте вже наступного ранку з Барселони надійшло повідомлення: іспанська поліція затримала «графа». То був західнонімецький громадянин Рудольф Мозер, що перебував тут у відпустці. Мозера виказав приятель, разом з яким вони склали шахрайський план і який не одержав від напарника жаданої пайки грошей.

Ріннельта було звільнено. Але ніхто не подбав про те, щоб реабілітувати його чесне ім'я. Навпаки, преса продовжувала свою кампанію по розповсюдженню темних чуток щодо справи Ріннельта. Навіть вісбаденський прокурор Добрітц на одній з прес-конференцій висловив думку: мовляв, відтепер треба розглядати цю справу «під іншим кутом зору», бо до цього чомусь не брали до, уваги, що Ріннельти — вихідці зі «Східної зони».

Натяк був прозорий — і газети знову зчинили галас, вимагаючи, щоб Ріниельтами зацікавилась політична поліція; деякі з них навіть писали, що викрадення Тімо — справа комуністів, і що хлопчика завезено «на Схід».

У цьому галасі майже ніхто не почув поодинокої тверезої заяви:

«Щодо стверджень, ніби викрадення Тімо якось пов'язане з переїздом родини Ріннельтів з Баутцена до Вісбадена і що ніби Тімо вивезено до Німецької Демократичної Республіки, обер-прокурор д-р Добрітц сказав, що прокуратурою Федеративної Республіки точно встановлено: жоден слід не веде до НДР».

1956 року нью-йоркська поліція офіційно повідомила, що в місті пропало безвісти 10 167 чоловік. Доля 10 166 з них так і лишилась невідомою, але ім'я одного — професора Колумбійського університету Хесуса де Галіндеса—довго не сходило зі шпальт американських газет.

Востаннє Галіндеса бачив його знайомий 12 березня 1956 року на платформі станції метро «Коламбес-Серкл». Придбавши квиток, — останній у своєму житті, квиток у небуття, — професор, з великим портфелем у руці, сідав у поїзд в напрямі Бронкса. Знайомий звернув увагу на те, що разом з професором до вагона ввійшли двоє смаглявих молодих людей; вони сіли на лаву обабіч Галіндеса.

Вранці 13 березня до управління нью-йоркської поліції прийшов відвідувач. Він відрекомендувався як Ансельмо Валанкес, видавець, і попросив прийняти заяву про безслідне зникнення професора Хесуса де Галіндеса.

Прочитавши заяву, поліцейський чиновник знизав плечима:

— Ви пишете, він зник учора ввечері? Хіба ж це називається «зник»? Скільки нью-йоркців не ночують удома! Ваш приятель, певно, десь надудлився й загуляв.

— Ні, цього не може бути. Галіндес не п'є й не гуляє. До того ж, ми з ним домовились зустрітися сьогодні о восьмій ранку, він мав передати мені рукопис своєї книги.

— Отже, йдеться про письменника? Тоді, містер Валанкес, все ясно: ваш автор передумав. Йому зробили вигіднішу пропозицію.

— Пробачте, але я дуже добре знаю цю людину, — обурився Валанкес. — Галіндес нездатний на таке, його викрали, бо на нього й на його рукопис уже давно полюють. Галіндес сам казав мені, що його весь час переслідують якісь підозрілі суб'єкти. Вони стежили за кожним його кроком. Запевняю вас, що професор — жертва злочину, його життя в небезпеці.

Чиновник здивовано глянув на Валанкеса.

— Про що ж ідеться в цій його книжці?

— Про Домініканську Республіку. Твір називається «Ера Трухільйо». Професор Галіндес сімнадцять років прожив у тій країні як учитель в сім'ї президента Рафаеля Трухільйо. Певна річ, він був мимовільним свідком багатьох речей, що їх Трухільйо волів би тримати в таємниці, і через це йому кінець кінцем довелося тікати звідти. Тепер ви розумієте, чому на його книжку полюють?