Чтение онлайн

— Кажуть, у вашого друга така ситуація, що йому не до ризику.

Я спитала, чи не мучить його іноді сумління, чи не боїться він кидати людям отакі бездоказові звинувачення. Проте він належав до тих самозакоханих пиндючних мужлаїв, що, навпаки, хизуються своєю грубістю, і говорив зі мною таким тоном, якого вживають полісмени до панельних шльондр.

— Облиште, місіс Німмо, ми з вами не вчорашні. Не з вашою шлюбною репутацією говорити зі мною в такий спосіб.

Я повернулася до нього спиною і пішла в напрямку дому. Але він наздогнав мене й не відставав, горлаючи мені на вухо:

— А що до того, чи не мучить мене сумління, то про жінку, що кидає такого чоловіка як містер Німмо, чоловіка, який віддає батьківщині життя, я міг би сказати набагато різкіше!

На щастя, він був черевань і страждав на астму, і мені вдалося втекти від нього,— добре, що вдалося, бо інакше я б себе не стримала: він довів мене до такого стану, коли вже не знаєш, як боронитися, і можеш піти на все.

Діставшись до своєї кімнати, я вирішила, що тепер уже ніколи не зможу повернутися до Честера. Я замкнула двері зсередини і почала пакувати речі. Навіть через годину мене все ще колотило від ненависті до Честера й до цього бевзя-ескулапа, Честерового поплічника. Склавши валізи, я на хвильку присіла, щоб обміркувати, куди ж мені тепер податися,— і зловила себе раптом на тому, що тремчу не лише від гніву, а й від страху.

Цей липкий страх був мені знайомий і раніше. Двічі я мало не вмерла від страху, коли буря заскочила нас на старому човні, та ніколи ще я не була так панічно перелякана, як тепер. До мене раптом дійшло, що мав на увазі цей лікар, натякаючи на Джіма і на мою погану репутацію. Виходить, усі ці довгі роки не припинялися балачки (до мене вони, звичайно, не доходили), що я вийшла заміж надто поспішно і що Джім завжди був моїм коханцем. Але чом він ужив слово «дисципліна»? Невже вони можуть знову відправити Джіма на «заслання»? Такий випадок уже був,— усе місто розповідало про те, як одного капітана квапливо відправили на крайній схід,— щоб він був якомога далі від генеральської дружини.

Принизливо було навіть і думати про такі речі, а вже боятися їх і поготів! Я вирішила не піти на ленч і послала тітоньці свої вибачення. Я досі ще була в тенетах нерішучості,— тобто знала, що самотужки нічого не зможу вдіяти. Лишалося чекати, що з того всього вийде.

Відразу ж після ленчу мені принесли записку від сера Коннелла. Якщо я передумала, писав він, його машина так само до моїх послуг. І я зрозуміла, що програла. Не вистачило мені мужності кинути виклик Честерові та його зграї.

В машині всю дорогу мій лікар-поліцай не закривав рота, але то вже була люба й приязна бесіда, продиктована виключно бажанням полегшити мій стан; він. молов і молов, щоб згаяти час і, звичайно, напутити мене. Він розповів мені про одну свою пацієнтку, котра, втративши внаслідок нещасливого випадку сина-одинака, збожеволіла, бо саме перед тим не пустила його до армії. Він розповів мені ще одну історію — про юнака, тричі пораненого, який, ледве оклигавши, знову напросився в окопи, і як мати зраділа, дізнавшись, що в неї такий геройський син!

— Вона пишається ним! Їй було б соромно, якби він учинив інакше! Родина справжніх патріотів!

Такі байки я чула вже не раз. У мене в самої син був двічі поранений і тепер знову поїхав на фронт. Але мене страшенно здивував і обурив тон, яким цей мужлай подавав мені свої побрехеньки. Ніби хотів сказати: «Іде війна — і це чудово: нарешті ми навчимо вас, манірних паній, поводитись як треба!»

Над усе запам'ятався мені саме цей нахабний «інструктаж»; бо коли того вечора Честер, нарешті, прийшов до мене, він говорив приблизно таким же тоном і тими самими словами.

99

Коли я приїхала, у нього ще були люди, і мені довелося чекати на нього в нашій кімнаті. Було вже далеко за північ, але я сиділа, не роздягаючись. Я не могла лягти спати, не з'ясувавши Честерових намірів. Мені й досі не вірилося, що це він послав по мене, та ще й з погрозами, сера Коннелла, негідника й хамлюгу. «Останнім часом він дуже змінився,— думала я,— особливо коли став (цитую Гудда) «сильним світу сього»; але ж так низько впасти й так уже зовсім безглуздо поводитись він не міг!»

Поки я так сиділа, до мене долітали голоси з Честерового кабінету, розташованого по той бік сходів; іноді залягала тиша — це означало, що говорить сам Честер, а решта слухає. Зненацька я спіймала себе на тому, що теж дослухаюся до його інтонацій,— так, ніби вони могли дати уявлення про те, наскільки Честер змінився, поки я його не бачила. Потім гомін став дужчий, всі заговорили разом,— очевидно, вийшли в коридор і прощалися на сходах. Вони розмовляли один з одним ніби люди, які щойно досхочу насперечалися, тобто лагідно й підкреслено по-дружньому (один голос я впізнала — він належав відомому генералові «від політики»); потім машини від'їхали, двері до спальні прочинилися, і я побачила Честера, який, повернувшись обличчям до Селлі, бажав їй доброї ночі з тією особливою ніжністю, з якою він уже давно до неї ставився. Не встигла я подумати про те, навіщо він узяв з собою на цю раду сімнадцятирічне дівча, як двері повністю розчинилися, і він увійшов.

Помітивши мене, він анітрохи не здивувався й лише спитав:

— Отже, ти приїхала з Коннеллом?

— Він заявив, що я неодмінно маю повернутись, і поводився так, ніби ти його на це уповноважив.

— Так воно й було.

— І ти знав, що він мені погрожуватиме?

Честер ходив по кімнаті — у халаті, який він одягав, знявши сурдут чи піджак і накрохмалену сорочку. У нього був дуже стомлений вигляд, думки його ширяли десь далеко. Зиркнувши на мене спідлоба, він спитав:

— А ти чого не лягаєш? Уже друга ночі.

— Ти справді почав би переслідувати Джіма, якби я не повернулася сьогодні вночі?

— Я вважав, що доки не пізно, треба це припинити.

— Отже, я, на твою думку, поїхала у Бакфілд до Джіма?

— Якби ж то я так вважав — про це говорить пів-Лондона!

Звісно, я заперечила, що все це брехня — я не маю що приховувати. Честер роздратовано знизав плечима й кинув:

— От і гаразд, тож нема про що розбалакувати!

— Але ж ти мені не віриш!

— Моя люба Ніно, інцидент вичерпано.