Чтение онлайн

— Але звідки ти міг знати, тату, що я хочу сказати саме це?

І він сміявся, втішений нею і самим собою.

63

Я вже казала, що Том неабияк пишався Честером і любив його. Він дуже цікавився його кар'єрою, і коли 1908 року лорд Б., міністр кам'яно-вугільної промисловості, помер, і Честер (переживши жахливий тиждень, коли ми боялися, що у воза запряжуть іншу стару шкапину) із заступника став міністром, увійшовши таким чином до кабінету, Том не лише надіслав зі школи привітальну телеграму, але й написав дуже теплого «дорослого» листа, де зазначалося, що прем'єр вчинив досить мудро, призначивши Честера на цю посаду, і не лише тому, що Честер — член палати громад, а й тому, що в нього справді природний талант промовця.

Але що найважче в роботі з розумними дітьми? Хоч вони розвиваються зразу у багатьох напрямках, часто-густо якийсь один бік переважає. В чомусь одному вони раптом стають зовсім дорослими, а в іншому — лишаються дітьми. Уже через семестр (ну, може, через два) по тому, як Том побився із-за Честера, між ними трапилась перша велика сварка. Вже на початку канікул я помітила, що Том став набагато стриманіший. Він значно частіше говорив про політику (цілком схвалюючи новий наступ на палату лордів і задаючи дуже слушні й розумні запитання), але набагато рідше, як мені здалося, посміхався у відповідь на Честерові жарти.

Честер був дуже жвавий і досвідчений оповідач, розігрував цілі сценки, імітував голоси і взагалі всіляко грав на публіку. І при цьому сам перший починав реготати. Найчастіше він повторював історію про нового члена парламенту, котрий, виголосивши свою першу промову (Честер з надзвичайним комізмом показував, як бідолаха розгублено порпається у своїх записках), сів на власного капелюха. Слухаючи його, Селлі й Том завжди від щирого серця сміялися, але цього разу я помітила (посівши посаду міністра, Честер весь час перебував у піднесеному настрої і реготав, розповідаючи свої історії, аж надто бучно), що Том навіть не посміхнувся,— навпаки, швидко підвівся (ніби намагаючись приховати ніяковість), аби покласти собі що-небудь на тарілку.

Того ж дня, коли ми пішли з ним на виставу (він любив ходити зі мною до театру, і я теж — він так гостро на все реагував!), Том сказав:

— Вони трохи перебрали, як ти гадаєш? — А потім, перш ніж я встигла щось відповісти, додав.— І краще хай тато не верещить, розповідаючи свої анекдоти.

— Але ж, Томе, він передражнював голос того типа.

— У нього це дуже погано виходить; він надто блазнює. Щоразу все гірше й гірше. Ти б йому якось натякнула.

— Любий мій Томе, але ж тато славиться своїм хистом.

У відповідь Том лише скривився, ніби хотів сказати: «Тим гірше для нього». Я мало не виголосила промови: якби він знав, який жахливий тиждень нам довелося пережити, коли Честерові загрожувало падіння, він вибачив би йому за деякий несмак. Але передумала, вирішивши, що робити цього не варто. Тлумачити дітям батькові вчинки — справа, либонь, небезпечніша, ніж допустити, щоб у них склалося хибне уявлення про батька. А будь-які фантазії, що приходять до голови, зрештою самі собою розвіються.

Але критичний настрій, що так раптово охопив Тома, на цьому не вичерпався. За кілька днів по тому у нас був прийом (один з багатьох, які ми влаштовували, щоб належно відзначити Честерове підвищення), головним чином для тарбітонських, так званих, місцевих, прихильників Честера (серед інших приїхала Дейзі в яскраво-зеленій сукні, що скидалась, за її власним виразом, на буряк у салаті, і вся пообвішувана діамантами, що чомусь здавалися фальшивими), яким ми хотіли влаштувати зустріч з деякими лондонськими «зірками». Серед гостей були міністр, суддя, один відомий, проте цілком пристойний письменник, два титулованих чиновники з державної скарбниці і з десяток членів парламенту та перів. І Том чомусь запізнився.

Томові взагалі ми дали забагато волі, до того ж він не відзначався особливою пунктуальністю. Можливо, Том хотів (і в цьому він до певної міри нагадував самого Честера) прийти на вечірку пізніше й ефектно «вийти на сцену». Справді, багато хто розпитував про нього, казав (так, щоб ми неодмінно це почули), який він розумний та вродливий, а дві леді з Чорлока (не так по злобі, як бажаючи залишитися на висоті, коли вже потрапили на «фешенебельний», на їхню думку, прийом) заявили, нібито півгодини тому, їдучи в кебі по Челсі, бачили Тома у компанії якихось дівиць; всі вони гуртом виходили з мюзик-хола із сигаретами в зубах. А курити сигарети, не кажучи вже про все інше, вважалося і в Чорлоку, і у Тарбітоні за край непристойності.

Звісно, після такої об'яви по залу прокотилася хвиля пожвавлення, а дехто з гостей (що кидали допитливі погляди то на мене, то на Честера: їм було цікаво, як ми відреагуємо на цю новину) одверто не приховував свого задоволення. Адже трапилося щось справді нове й незвичайне! До того ж чимало тарбітонських друзів Честера, у тому числі й Гулд, були переконані, що на Тома згубно впливає Істборо, тоді як інші, наприклад, тітонька Леттер (і, гадається мені, Дейзі, а ще більше її дочка Кет, що обожнювала Тома), були раді, що в Томі нарешті відбувся якийсь перелам.

Вдома у нас на ті часи виникла своєрідна (звісно, не дуже численна) партія принца-наступника, ладна підтримати Тома у його повстанні проти Честера та й просто у бажанні жити по-своєму. Але, правду кажучи, я здогадувалась, як і чому Том опинивсь того вечора в цій «підозрілій» дівочій компанії та ще й на додаток до всього курив. Я не сумнівалася, що то були дівиці Трайб, троє «артистичних» донечок однієї «артистичної» вдови, яка мешкала поблизу в невеликому будиночку. Всі три мали те чи інше відношення до мистецтва й щиро зневажали будь-яку «умовність», а над усе — «політику» й усіх до неї причетних. У таких родинах в домі ніколи не переводяться ексцентричні молоді люди, які частенько розміщуються просто на підлозі, перед каміном тут завжди валяються обгорілі сірники, а звідкілясь неодмінно линуть звуки Шопена. Дівчата надзвичайно схилялися перед усім, що звалося мистецтвом, а сама місіс Трайб розгулювала по домі в якійсь аж надто просторій хламиді і була платонічно закохана чи не в кожного молодого актора, з яким готувала роль як репетитор; хоч вона не мала нічого спільного зі сценою, її вважали за авторитетного арбітра у питаннях смаку,— оскільки покійний її чоловік був журналіст і театральний критик.

Честерові й мені місіс Трайб у принципі подобалась, хоча вона й забирала у нас Тома, безбожно кокетувала з ним і привчала його іронічно ставитися до нашого «респектабельного» життя. Можливо, Честер навіть здогадувався, що Томові трапляється випалити одну-дві сигарети в компанії з дівицями Трайб, котрі були про нього дуже високої думки, проте вголос він — так чи інакше — своїх думок не висловлював. Честер чудово розумів, що Томові потрібна деяка свобода, хоч би тому, що він —«принц-наступник».