Чтение онлайн

Я не кажу, що всі ці захисники бурів, котрих цькували на вулицях, закидали камінням і жбурляли у ставки, неодмінно молилися на Ллойда Джорджа. Але їх просто приголомшило відкриття, що уряд не знає, як йому впоратися з оцими добровільними мучениками.

У мене не було мужності навіть натякнути на це Честерові, він одразу ж закинув би мені «вульгарне мислення», і мав би до певної міри слушність; сам він не дуже сушив собі голову тим, задля чого він іде на такий ризик.

Він мене вкрай обурив, коли, знехтувавши всіма попередженнями, провів мітинг у Чорлоку. В залі тоді потрощили мало не все, одного хлопчину серйозно поранили, а сам Честер дістав каменюкою по голові.

Я була люта, як мегера, і вважала, що так йому й треба, та, хвалити бога, не висловила цього,— бідаха й так страшенно перелякався; розпалив, бач, такі пристрасті, що самого мало не вбили. Через отой чорлокський скандал і особливо через слідство у справі того хлопчини (йому тоді пробили череп, і він став епілептиком) Честер і дав свою славнозвісну обіцянку начальникові поліції графства нічого такого більше не робити. Коли того вечора його приятель Гулд волочив закривавленого Честера додому, той так тремтів, що насилу тримався на ногах; я ніколи не бачила нікого у такому жахливому нервовому збудженні.

Поки я промивала йому рану, він увесь час намагався пояснити мені, як було все насправді і з чого зчинилася така буча. Та варто було йому лише розтулити рота, як його знову починало лихоманити, і він уже не міг говорити далі, хоч і запевняв мене, що рана в нього незначна, і він ніяк не збагне, чом йому так недобре. Я не могла вмовити його лягти в ліжко.

Тим часом містер Гулд робив усе (принаймні так мені здавалося), щоб Честерові погіршало. Він бігав перед ним по кімнаті і без кінця товк одне й те саме: він добре знає, хто розпочав скандал і хто їм за це заплатив. І коли я поцікавилась, хто ж платитиме сільським хлопчакам, щоб вони жбурляли каміння, він відповів: до цього він от-от докопається, бо тут явно замішаний уряд.

— Ви звернули увагу,— кричав він Честерові,— як раптово все почалося? Хтось свиснув в кінці залу!

На мій подив, Честер сказав, що помітив це, і що він теж не має сумніву: мітинг зірвано за ретельно розробленим планом.

Я хотіла була сказати, що для людей, у котрих на фронті рідня (один з моїх кузенів загинув у перші ж дні війни, а всього тиждень тому прийшла звістка, що поранено Джіма), така бурхлива реакція — річ цілком природна, вони не можуть спокійно слухати, як при них ображають армію. Та я цього не сказала, добре знаючи, що Гулд відразу ж брутально мене переб'є, а Честер запідозрить у «класовій змові».

Так уже було, наприклад, коли мені почали приходити листи від Джіма (потрапивши до госпіталю, Джім почав писати всім родичам досить цікаві листи, розповідаючи про зворотний бік війни), і я читала їх Честерові (щоб його не мучила цікавість — про що ж там написано); якось він сказав:

— Ніяк не втямлю, який йому сенс лаяти уряд.

І переконати його в тому, що Джім просто писав, як думав, без будь-якого наміру, було неможливо. А згодом я почула вже від містера Гулда:

— Я чув, офіцери провадять агітацію і вимагають поповнень.

Я відповіла, що листуюся хіба що з одним офіцером (котрий до того ж лаяв не уряд, а більше свого полковника); але він тільки кинув на мене пильний погляд, ніби кажучи:

— Авжеж, так я вам і повірив, усі ви заодно.

І він таки переконав Честера, ніби справжня мета Джіма як офіцера — поповнити армію солдатами, а у такий спосіб — збільшити й свої шанси на підвищення в чині. Мені здавалося, такі люди, як Гулд, тільки те й робили, що підкладали дров у багаття; Честер і без того вбачав у всьому самі лише інтриги. Я люто ненавиділа Гулда, але, свідома його лихої вдачі, була з ним особливо обережна. Розуміючи, що він найближчий Честерів приятель, я казала собі приблизно таке: «Хай ніхто не зможе закинути Честеровій дружині, що вона віднаджує від нього друзів».

Однак, незважаючи на всі мої добрі наміри (а може, й тому, що я була молода та недосвідчена), я одного разу не стрималась і в ці тривожні після чорлокського скандалу дні затіяла сварку, яка навіки зробила Гулда моїм заклятим ворогом.

16

На той час Гулдові було років під сорок, він посідав значне місце в євангелістській общині, його знали як вправного проповідника й голову кількох найважливіших тарбітонських комітетів, зокрема, комітету захисту бурів. То був низенький на зріст чоловічок, дуже худий, з червоним обличчям, довгою шиєю, довгим носом і тупим підборіддям (тітонька Леттер казала, що обличчя в нього — наче в того гусака), кучерики на голові примхливо стирчали вгору, ніби їх виштовхнула з черепа якась диявольська сила. І здавалося, ця сила нуртує в ньому безугавно. Навіть коли він сидів, відчувалось; як йому важко «тримати себе в руках».

Батько його був дрібний тарбітонський крамар, також вельми побожний (але гидкий і хитрий дідуган, якого не раз ловили на брехні й обважуванні покупців, а якось він навіть трапив до в'язниці за темні діла з дівчатками); мізерна батькова крамничка стояла ген на краю Тарбітона. Але два роки тому він відійшов від справ, і його синок прикупив собі ще дві дуже солідні крамниці, одну в центрі на Гай-стріт, а другу в Чорлоку.

Ті бакалійні крамниці (обидві прибуткові) він купив почасти на Честерові гроші, тобто на мої; хоч я й погодилась на таке вигідне вкладення капіталу (Гулд платив нам десять відсотків), мені це було неприємно, бо я знала, що така комерція їх дужче поєднає. Справді, відтоді Гулд став частіше бувати в нас і поводився зі мною досить нечемно,— вдавав, ніби мене й зовсім не існує.

Того вечора після мітингу він, звичайно, був у піднесеному стані. Хвалив Честерову промову й знову повторював, що то був найкращий його виступ, особливо все, що стосувалося армії.

— А таки допекло! І тут, знаєте, почалося таке! Саме те, що треба Лілмутові! Але як добре, що в залі виявився репортер з Лондона: вперше лондонська газета надсилає сюди репортера! Слухайте, а може, їм хто натякнув, що торі планують зчинити тут бучу?

Я спитала, що саме сказав Честер про армію, і Гулд, дивлячись на мене своїми булькатими собачими очиськами (у нього були трохи вирячені очі і завше такий нахабний вигляд, ніби він хотів сказати: «Що, вам не подобається? Чхав я на це!»), відповів:

— Він назвав їх убивцями й боягузами, такі вони й є.

Я промовчала, бо дуже розгнівалась, а ще тому, що моя перша, критична половина, чекала, що відповість на це Честер.

— Вбивці і боягузи,— повторив Гулд,— а їхня церква їх благословляє.

Раптом, цілком несподівано для себе самої, я спитала, як він дізнався, що існувала змова. Якщо скандал викликали Честерові слова, то при чому тут змова?

Почувши це, Гулд страшенно розлютився і сказав, що про існування змови знають усі, і йому давно відомо, що я хочу віднадити його від нашого дому, і надійде час, коли Честер зрозуміє, хто йому справжній друг. І, набундючившись, вийшов з кімнати.