Чтение онлайн

— Я хочу сказати, що жити з чоловіком, який зумисне закидає тобі підлу брехню, хоча добре знає, що ти від нього нічого не приховувала,— неможливо.

З першого ж погляду було ясно, що тітонька в дуже поганому гуморі. Вони з Джімом щойно посварилися, а після кожної такої сварки тітонька почувала себе страдницею. Руки в неї тремтіли, у голосі бриніли саркастичні нотки.

— А чом би й ні? — промовила вона, швидко й обережно ріжучи ножицями газети, ніби підстригаючи всі мої аргументи.— Хто тобі сказав таку нісенітницю? З якої речі він повинен щось визнавати?

Такий поворот справ починав мене жахати.

— Не хочете ж ви сказати, тітонько, що він не знав про Тома, беручи мене заміж!

На ці мої слова тітонька ще дужче розсердилась і, почервонівши, зауважила, що Честер, звичайно, все знав, свого часу вона вже мені про це казала. Але могла ж вона сподіватися, що мені стане розуму не думати, ніби вони з Честером обмірковували цю справу в усіх подробицях. Чи, може, я гадаю, що порядна людина згодиться підібрати Джімові покидьки, коли їй без кінця товкмачити, що це покидьки? Для Честера це було б забагато, навіть ураховуючи його відчайдушне бажання вибитись на широку дорогу. Зрештою, він тобі не якийсь там готтентот!

Так мені й не вдалося дізнатись — ні тоді, ні пізніше,— як і на чому тітонька й Честер дійшли свого часу згоди. Як і належить розумним людям, вони нічого не називали своїми іменами, щоб, бува, потім про це не пожалкувати. Вони просто порозумілися, та й усе, порозумілися, не ставлячи одне одному ніяких умов, «не зв'язуючи себе обіцянками».

Але для мене не було на ту хвилю нічого страшнішого за їхню мовчазну угоду. Зовсім несподівано я опинилась у ролі злочинця, який може щодня наразитися на обвинувачення й має довіку нидіти в стані постійних сумнівів та погроз. Найжахливішим було те, що я нічим не могла б себе захистити. І я заявила, що така ситуація — річ для мене виключена, далі так не може тривати.

— Чому Честер не хоче визнати всього, що було, коли він сам чудово знає, що це правда? Авжеж, це безглуздо. Хіба лише він чинить так зумисне, аби принизити мене,— та й тоді це ніщо інше, як дурощі.

— Ну звісно, ти одна знаєш, що таке дурощі, а що — ні. Я гадаю, Честер напевне краще за тебе розуміється на своїх справах.

— Але це й мої справи.

— Ось що я тобі скажу, моя люба. Я вважала б його за останнього йолопа, якби він хоч на макове зерня щось визнав. Ану як, уяви собі, раптом хтось що-небудь пронюхає? Про вас і так уже чого тільки не плещуть язиками! У нього таке становище, що він повинен геть усе чисто заперечувати.

— А моє становище? Як мені далі жити з Честером?

— Твоє становище?.. На, вклей оце туди, де місцеві ліцензії, тільки не масти густо клеєм. Розділ про міські парки, що ти торік клеїла, вже геть увесь покрила цвіль... А двоспальне ліжко, моя люба,— такого становища тобі замало?

— Ах, тітонько, без взаємної довіри я не можу...

— Взаємна довіра! Ось чого тобі бракує — сидіти з ним поруч, як Стенлі з Лівінгстоном на місіонерських плакатах! І довго ти отак всидиш? Ану як закипить чайник або Томмі зажадає вечері? Бога ради, дитя моє, не мели дурниць, мене це дратує. Ти вже свого часу поставила була себе у скрутне становище, і маєш дякувати долі, Честерові й мені за те, що вийшла з нього, не втративши гідності.

Тут у неї остаточно здали гальма, і вона наговорила мені бозна-чого,— на зразок того, що коли Честер і панькається зі мною як з царицею Савською, то це ще не значить, ніби я й справді цариця Савська, як я собі, здається, забрала в голову.

Тітоньку Леттер завше дратували люди (а над усе подружні пари), що не зугарні були «дати собі ради»; вона взагалі була невисокої думки про шлюбне життя,— може, тому, що її власна любовна історія скінчилася невдало.

Я лишилася в неї на вечерю, але їй і на мислі не було втішати мене, і додому я пішла в поганому настрої, твердо поклавши собі поговорити з Честером про все відверто, «поставити всі крапки над «і».

Тільки-но Честер зайшов до спальні (дуже пізно, коли я вже лежала в ліжку,— певно, такий був задум), я сказала, що тепер, коли нарешті ми самі, він, сподіваюсь, визнає правду.

— Хіба ти не бачиш,— почала я,— що ставиш мене в неможливе становище, приписуючи мені такий негідний вчинок? Хіба ж я зможу довіряти тобі після цього?

Йому як заціпило, й мене так обурила Честерова зухвалість,— а як інакше можна було сприйняти його мовчання? — що я відкинула ковдру, щоб зірватися з ліжка й утекти від нього світ за очі. Він устиг схопити мене за руку і сказав страшенно схвильованим тоном (проте мені все-таки здалося, що голос його звучить фальшиво):

— Тепер я бачу, як неправильно ти все сприйняла. Справді, між нами були непорозуміння! Тоді ми обоє не здужали глянути правді в очі. А вже дорікати тобі тим, що сталося, було б не тільки безглуздо, а й жорстоко.

І він заговорив про те, яка я була згорьована, коли Джім відкинувся від мене, і як він, Честер, дізнався, що я хвора й нещасна, і скористався з цього. І це було дуже непорядно з Його боку, адже він діяв свідомо, чудово знаючи, що я його не кохаю. І так далі, і таке інше. А потім почав виправдовуватись тим, що дуже любить мене. І сказав, що далі не силуватиме до подружнього життя, коли я не можу йому цього подарувати,— хоч розлуки зі мною, слово честі, не переживе.

14

Як не дивно, всі ці Честерові промови, виголошені його «зворушливим» голосом, справили на мене велике враження. Я пишу «зворушливий», бо, вперше почувши це визначення (між іншим, не від жінки, а від залюбленого у Честера юнака), я зразу ж відчула, яке воно влучне. Честерів голос був чи не найразючішою його зброєю: він здобув йому владу. І тепер, коли голос його тремтів, я теж мимоволі тремтіла й сама (нерви мої були вкрай напружені від усього, що сталось), і мені хотілося заволати щосили: «Доволі! Досить!» Я ладна була віддати все, що маю, аби тільки вгамувати в собі це жахливе тремтіння, яке погрожувало знищити й усі мої принципи, і моє самовладання. В мені наче поселилися дві істоти: одна, ще й досі збурена, невідступно стежила за кожним кроком підступного ворога, а друга всім серцем йому співчувала, піддаючись усім його емоціям. Ніколи я ще не знала такої муки! Мене ніби краяли навпіл. (Недавно одна дуже розумна й щаслива у шлюбі жінка, розповідаючи мені, що відчувала те саме під час свого медового місяця, запевняла, що, на її думку, більшість жінок проходить через отаке «роздвоєння особи»). Коли Честер знову й знову торочив мені про своє палке кохання, я лютувала все дужче й дужче; та водночас у дрижанні його рук, в інтонаціях голосу було щось таке, що змушувало й мене тремтіти всім тілом,— так ніби своїм коханням він простромив мене наскрізь. Я перетворилась на грудку гніву й жалю, і всі мої голосні слова вмить вивітрились, і я вже сама собі за них дорікала. Я намагалась його спинити, кажучи, що не він один винен, але Честер почав цілувати мене у чоло, і, жахнувшись, я раптом відчула (принаймні, це в мені відчула та, інша жінка), що збентежена не менш за нього, і, як і він, ладна розплакатись. І я почала його благати:

— Не треба, не треба, ти дуже втомився.

Та він і на думці не мав спинятись, навпаки, попросив, щоб я стала з ним до молитви; і хоч це мене теж дуже здивувало (бо весь цей час ота, перша, розгнівана жінка в мені міцніла в своєму переконанні не брати участі у цій дешевій грі), я була готова на все, аби мені дали нарешті спокій. Отож я зразу скочила з ліжка, і ми стали з ним навколішки. Він узяв мене за руку й почав ревно молитися, і та його молитва, здалося мені, не мала кінця і краю. Найдужче мене вразило, що він благав бога встерегти нас від ошуканства,— передусім, казав він, від ошуканства в наших душах.