Танго
Шрифт:
Пісня починалася знову й не мала кінця. її з невеликими перервами горлали доти, поки вистачило принесеного непривітною Прісею рому.
За вікном, як і раніше, періщив дощ. А Стефанія думала про те, що ці кумедні хлоп'ята з їхніми дикунськими теревенями чомусь уже не розважають її, як раніше. Посмішка поблажливості більше не торкалась її обличчя. Це чи не вперше…
«Орда» зникла так само несподівано, як і з'явилась, а Стефанія блукала з кімнати в кімнату. Телефонував сеньйор Армандо. Всі знайомі в один голос твердили, що молодий спадкоємець риболовної фірми — стрункий брюнет із тоненькою смужечкою вусів — для неї блискуча пара. Але Стефанія відповіла йому, що погано себе почуває. Потім ще трохи покружляла біля телефону. Нарешті набрала номер:
— Пан Горбатюк?.. Вечір добрий! Сьогодні в мене чудовий настрій Чи не склали б ви мені компанію?.. Так, так, у якій-небудь кав’яреньці після дощу буде гарно… Так, зараз… Що? Який С… Сергій? А, пан Ряжанка! Я про нього й забула вже. Ну що ж, не заперечую…
Стефанія почала швидко вбиратися. Зачіска здалась їй не такою. Розпустила косу й заходилася мостити її заново. Потім довго добирала кліпси й черевички.
Нарешті під вікнами вискнули гальма батькової машини. В Стефанії зайшлося серце. За дверима пролунали кроки, хтось постукав у двері.
Стефанія поспішала начепи їй на себе маску цілковитої байдужості, але не встигла. Серце калатало, на щоках пломенів зрадливий рум'янець, і це злило її.
— Прошу!..
На порозі з'явився розфранчений Горбатюк. Вуса розпливлись аж до вух, оченята сяяли масним блиском. У Стефанії похололо під ложечкою.
— А пан… Ряжанка що… залишивсь у машині?
Але й остання надія випарувалась. Радісно всміхаючись. Горбатюк відповів:
— Та ні! Він каже той… роботи багато. Не схотів їхати.
Левонтій жадібно обмацував дівчину очима. їй стало бридко. Що цьому телепневі тут потрібно?
Горбатюк з незалежним виглядом підійшов ближче.
— Ну так що? Поїхали?
— Ви, пане Горбатюк, мабуть, поки що подивіться свіжі журнали, а я зараз… Усе одно ще не перестав дощ.
І Стефанія пішла в свою кімнату. Левонтієві не залишалось нічого іншого, як перегортати картинки. Здобич абсолютно незрозумілим чином вислизала в нього з-під самого носа. Й так уже котрий рік… То поманить, то накриє мокрим рядном. А він сьогодні вже сподівався…
Коли ж остаточно смеркло, увійшла мовчазна, мов примара, Пріся й поклала перед Горбатюком аркушик паперу: «Панна захворіла й лягла спати».
А Стефанія ще довго дивилась у розчинене вікно, туди, де зникло сонце. Холодним перламутром спалахнули зорі. Природа відпочивала після перенапруження. Ні, хай би вже краще лило…
Сергій Ряжанка поспішав. Роботи виявилося більше, ніж він думав, і доводилося працювати з ранку до ночі. Вставав разом із сонцем і, навіть не попоївши, йшов у ще безлюдну контору. Десь ополудні бігав у харчевню перехопити чого-небудь і знову засідав. А годині о десятій, коли шлунок починав про себе нагадувати, з жалем кидав роботу й добру годину просиджував у кав'ярні.
Відколи почалися дощі, він нікуди не ходив. Маршрут було спрощено до мінімуму: квартира — контора — харчевня — кав'ярня — квартира. Лише інколи доводилося ходити в книжкові магазини по необхідну довідкову літературу. Більша половина того, чим топтав собі голову в університеті, вивітрилась, і доводилося заповнювати в пам’яті «білі плями». Начальникові нової геологорозвідувальної експедиції директор Мільх створив усі умови для праці. До послуг Сергія було кілька геологів, техніків, картографів, спеціалістів із свердлування, колекторів із чималим досвідом. Вони швидко й сумлінно виконували все, що їм доручав начальник. Правда, не мали ніякої уяви про характер майбутніх пошуків. Це, як і раніше, залишалось «суворою комерційною таємницею», приступною лише трьом особам у конторі: Мільхові, Горбатюкові та йому, Ряжанці.
Сергій підвів голову. У двері просувався сам гер директор місцевої фірми аргентінського гірничорудного тресту «Чіарес і К°». Він з перших же днів поставився до нового службовця дуже прихильно. Навіть кілька разів заходив до Сергієвого кабінету й мовчки сідав у крісло в затіненому кутку. Такого гер директор не допускав навіть із Горбатюком, хоч той і вважався його правою рукою.
Але в присутності директора багато не напрацюєш. Сергій поклав олівець.
— Як ви гадаєте: Америка одступиться у В'єтнамі?
У В'єтнамі? А що там знов? Невже? А він і не знав. Він узагалі зараз не читає газет. Особливо після того…
— Їм Куби мало… Щоб отакий крафт… отаку силу мати — й нічого не зробити!
Мільх трохи помовчав, певно, щось обмірковував.
— Як ви з паном… Горбатюком?
Ряжанка невизначено здвигнув плечима. До чого тут Горбатюк?..
— Погода собача!.. А треба летіти в Буенос-Айрес. Шеф кличе. Мабуть, буде репріменда, ну, чортів дасть… Як ви, швидко?
— Не знаю…
— Учора начальство запитувало про вас…
Мільх не став уточнювати, що відповів. І так зрозуміло. Сергій не дослухався, що той говорить. Просто приємно сидіти з чоловіком, який вважає тебе гідним, щоб поділитися думками. Хоч про політику чути не хотілося. В нього робота. Решта — дурниці. Сергій політикою ситий ось поти. У такому плані він і зрозумів Мільха, коли той сказав:
— Такі, як ви, нам потрібні, — і, по-старечому зіщулившись, вийшов.
Зайшов Горбатюк. Оченята його цупко вчепились у Сергія.
— Попоїсти не той?..
— Ні.
— Прієш?
— Угу.
— А чого це… старий до тебе… той… унадився?
Сергій не відповів.
— Про мене… нічого не той?..
— А ти що, пуп землі? — відпарирував Ряжанка. Йому не хотілося брехати, а що мав на увазі «старий», він не знав.
Горбатюк знітився:
— Та ні, я не той… Так обідать не їдеш?.. Ну як собі той…
І він зачинив двері.
Сергій довго сидів, мов закляклий. Тут точиться якась гра й дуже незрозуміла. І його трохи вплутали. Але він вийде з неї. Якнайшвидше. Ось тільки впорається з підготовкою.