Чтение онлайн

— Але ж ти сказала, що іграшка з нових моделей.

— Я сказала правду: тато Шпейбл грає, а Гурвінек танцює. Раніше таких не було.

Сигом і Віта попрощалися з Головним конструктором, вийшли з його кабінету. Вже біля виходу сигом запитав Віту:

— А ти не хочеш ще й ту ляльку, яку я назвав?

Дівчинка заперечливо похитала головою.

— Ти не згадуватимеш мене?

— А до чого ж тут лялька?

— Вона схожа на мене.

— Ні, — сказала дівчинка. — Лялька — це лялька. А ви — це ви.

Підстрибуючи вона побігла до дверей.

— Не так швидко, Гвинтику, впадеш!

Дівчинка завмерла, прихилилася до дверей. Вона не наважувалася обернутися, глянути на сигома. Він сказав “Гвинтик”. Але ж так називала її тільки одна людина — тато. Що ж це таке?

Сигом підійшов до Віти, поклав руку на плече, пригорнув до себе. Так, обнявшись, вони вийшли на вулицю — гігант з масивними плечима і дівчинка—пушинка. Запитання роїлись у Вітиній голові, але дівчинка ні про що не питала.

Вони йшли старовинною набережною над Влтавою. Листя шаруділо під ногами, повітря було свіже й прохолодне.

Ось і Вацлавський майдан. Сигом розповідав дівчинці про короля Вацлава, але вона не слухала його, була в полоні своїх думок. Несподівано підвела голову і, дивлячись йому в очі, запитала:

— Коли у вас кінчається відпустка?

— Через два дні.

Він зрозумів, до чого вона веде, і якомога впевненіше сказав:

— Я й потім прилітатиму до тебе.

— Це правда?

Віта допитливо дивилася на нього — серйозна маленька людина, яка не прощає неправди. І вона розповіла йому те, про що не розказувала нікому:

— Мій тато завжди виконував свої обіцянки. Але одного разу… Пішов на дослід… Обіцяв повернутися…

Дівчинка відвернулась.

— Я не хочу, щоб ви подумали, ніби я плачу. Але в інших є тато…

Він не наважувався зазирнути їй у вічі, бо знав, які вони зараз. А дівчинка все міцніше тулилася до нього й шепотіла:

— Він обіцяв повернутися…

Сигом відчув, що вже ніяким перемиканням стимулятора волі не пощастить утримати клубок, який підкотився до горла. Ніби щось зіпсувалося в ньому, якась незамінна деталь — і третя, й четверта сигнальні системи, і навіть система Вищого контролю були перед цим безсилі. Він на мить став тим, ким був давно, до смерті, — звичайною людиною. З його уст зірвалось:

— Я дотримав слова, Гвинтику.

— Тату…

— Потім поясню…

— Татусю!..

Рвучкий вітер скуйовдив волосся дівчинки, надув її платтячко. Пушисте волосся лоскотало губи сигома. Він хотів щось пояснити, але подумав: “Вона не зрозуміє. Та й сам я не можу визначити, скільки в мене від Анта і скільки нового. Чи правду я сказав їй?”

— Ант, — прошепотіла Оксана Вадимівна.

Він повернув до неї обличчя, і вона побачила, що в його очах немає і сліду від сну.

— Ти не спав уночі?

— Мені не потрібен сон. Я ж не стомлююсь.

“Що в ньому лишилося від того, кого я любила?” — подумала жінка, а сказала зовсім інше:

— Мені здається, що ти вища істота, якийсь давній бог. Сигом усміхнувся, і вона впевнилася, що Віта не помилилась: це була усмішка колишнього Анта.

Він мовив:

— Адже я мріяв стати таким, як тепер.

“Що ж у ньому лишилося від того, кого я любила?”

Вона торкнулася його плеча — у того Анта воно ніколи не було таке гаряче.

— Мені здається, ніби це ти й не ти… Що ж у тобі лишилося від колишнього Анта?

— Ти щойно сама відповіла на це запитання.

Він знав, що і вона, і мати страждають, намагаючись відповісти на питання, яких не варто ставити. І тільки Віта одразу радісно прийняла все таким, яким є: для неї найголовніше — тато повернувся.

Сигом вдався до крайнього засобу — ввімкнув телепатопідсилювач, але одразу ж вимкнув. Нарешті відповів на невисловлене запитання Оксани:

— Я міг би повернутись і колишнім — точнісінько таким, яким ти знала мене до смерті. Адже дослід був дуже небезпечний, і мій організм записали на фіострічки.

— Тоді чому ж?..

— Коли я опритомнів, то почув знайомий голос. Професор Ів Кун покликав мене. Я хотів повернути голову, але не зміг, хотів глянути на нього — і теж не зміг. їв запитав: “Анте, ти мене чуєш? Відповідай!” Я відповів, що чую, але не бачу. І він сказав: “Зараз поясню. Ти загинув. І Олег теж. Пригадай”. Я побачив, як Олег пересунув важіль — і спалахнула блискавка… “Згадав?” — “Так”, — відповів я.

Ів розповів, як вони відновлювали нас. На першому етапі створили тільки модель мозку Анта. “У тебе є органи мовлення і слуху, але ще немає зору. І перед тим, як почати другий етап, хочу запитати…” Я знав, про що він запитає. Ще тоді, коли було створено першого сигома, я висловив свої міркування. Та й потім ми не раз говорили про це. І він знав, яким би я хотів бути, отже, просто уточнював, чи все лишається в силі…

Оксана підвелася, сперлася на лікоть, пильно глянула йому в обличчя, яке тепер уже не здавалося їй чужим.

Вона спитала, хоча знала, що знову не зрозуміє Анта:

— Але чому ти вирішив стати іншим?

— Мені треба було провести дослід, а в колишній, так би мовити, подобі я не міг цього зробити. Не вистачало ні пам’яті, ні швидкості мислення, реакцій, ні органів захисту й контролю. У мене було тільки дві сигнальні системи, тепер я маю п’ять. Крім того, є ще система Вищого контролю.

Сигом пригадав, як колись давно, коли він ще був людиною, на супутнику гинув його друг, затиснутий уламками радіотелескопа, але Ант не міг допомогти йому, не міг підвести руки. В нього текла з носа кров, а в голові немов скреготіли жорна, розмелюючи пам’ять. Він проклинав свою слабість і це диявольське вихрове обертання, що виникло з невідомих причин. Крізь скрегіт пробивався крик: “Допоможи!” Потім усе затихло…

Сигом погладив Оксані волосся, щоку… Пальці торкнулися зморщок. Згадав, що вона завжди панічно боялася старості. Біль проник у його свідомість, він узяв руку дружини й обережно стиснув.