Справа командора
Шрифт:
— Слухай, дівчинко, а я ж знаю, що винна не ти, а Микола.
“Знає? Але звідки?”
— Післязавтра я полечу на кілька днів до Праги. Хочеш зі мною?
Дівчинка здригнулася, зупинилась. Тоненька й легка, з пухнастим волоссям, вона була схожа на кульбабу, яку хотілося захистити од вітру.
“Післязавтра наш клас вирушає до Праги, а мене не беруть…”
Віта підвела голову й уважно глянула на незнайомця. Він був високий, незграбні широкі плечі скидалися на дві кам’яні брили. Може, тому він трохи горбився. Трикутне обличчя, великий круглий лоб. А очі добрі й тривожні.
— Провести тебе трохи? — мовив незнайомець і швидко додав: — А то мені сумно.
Віта мовчала, і він знову заговорив:
— Розкажу тобі свою історію — може, ти захочеш мені допомогти…
Дівчинка погодилась.
— Добре, розказуйте.
Вони поволі пішли далі. Віта поблажливо поглядала на нього. А він ішов поряд, намагаючись іти в ногу з нею.
— Розумієш, у Празі я маю дуже багато справ. Усіх їх за день ніяк не зробиш. Якщо ти полетиш зі мною і виконаєш хоча б одне моє доручення на фабриці дитячої іграшки, я впораюся з іншими. Ну як, згода?
— Треба спитати дозволу мами та бабусі, — сказала Віта.
Незнайомець чомусь зрадів:
— Авжеж, авжеж.
— Мій дім близенько.
Вона так довірилася супутникові, що перед ескалатором подала йому руку. Тут панувало пожвавлення. Незнайомець так міцно стиснув їй руку, що дівчинка навіть скрикнула.
— Пробач, Віто.
“Звідки він знає моє ім’я? Чому нічого не розповідає про себе? Як його звуть.
— Час уже й мені відрекомендуватись, — сказав він.
— Звати мене Валерій Павлович. Професія — біофізик. Зараз я у відпустці, але вона кінчається.
Деякий час ішли мовчки. Щоразу, переходячи з ескалатора на ескалатор, Валерій Павлович брав Віту за руру. Його пальці були сухі й гарячі. Здавалося, що в нього висока температура.
Коли підійшли до Вітаного будинку і двері автоматично відчинилися, Валерій Павлович на мить завагався, не наважуючись увійти…
Їх зустріла Вітина мати — маленька кругловида жінка з таким же пухнастим і білявим волоссям, як і в доньки.
— До нас гості? — мовила вона здивовано.
Жінка уважно оглянула Валерія Павловича і відрекомендувалася:
— Оксана Вадимівна.
— Валерій Павлович, — мовив незнайомець і відразу ж одвів очі.
“Де я його бачила?” — намагалася пригадати жінка. Вона чомусь розхвилювалася, напружувала пам’ять, але пригадати не могла. А коли заспокоїлася, пам’ять легко, як вода соломинку, виштовхнула нагору спомин…
…Фойє театру. Виставка картин молодих художників. Вона смикає чоловіка за руку: “Анте, ходімо ж! Третій дзвінок!” А він утупився в картину, де з темряви випливає обличчя з загостреними рисами.
Ант сказав тоді: “Отаким би я хотів бути”. Дружина скоса глянула на його лагідне обличчя з трохи відкопиленою губою і всміхнулася: “Хлопчисько!” А тепер вона бачить перед собою той самий портрет…
Можливо, цей чоловік позував художникові?..
— Мамо, а мене Валерій Павлович запрошує до Праги! — повідомила дівчинка. — Він летить туди теж післязавтра, як і наш клас.
— От ви там і зустрінетеся, — сказала Оксана Вадимівна, не вникаючи у слова доньки. Вона дивилася на гостя й міркувала: “Наче зійшов з тієї картини. Це обличчя… його мені вже не забути ніколи. Тільки тепер здається, я розумію, що побачив у ньому Ант. Однак воно надто рухливе, так швидко міняє свій вираз, що за ним неможливо встежити…”
— Мамо! — нетерпляче нагадала про себе донька. — На екскурсію мене не візьмуть, якщо не попрошу вибачення у Миколи.
— Що сталося?
— Я вдарила його.
— І не хочеш вибачитися?
— Ніколи. Він сказав, що герої — дурні, а боягузи — розумні. І що їх називають саме так, бо це вигідно іншим.
— Треба було пояснити, — спробувала заспокоїти дочку Оксана Вадимівна.
— Кому? Миколі? — Віта сказала це так виразно, що мати мимоволі посміхнулась, але відразу ж нахмурилася, щоб показати гостеві, і особливо доньці, що вона не схвалює її вчинку.
— Нещасна людина ваш Микола. Життя у нього буде нецікаве, якщо він не зміниться, — промовила, входячи до кімнати, літня, але міцна жінка з циганськими очима. — Я Вітина бабуся, — пояснила вона гостеві і знову звернулася до онуки: — Певно, з нього варто було б покепкувати.
Вона багатозначно кивнула гостеві, мовляв, за цим криється дещо недомовлене. Але Оксана Вадимівна нетактовно запитала:
— Це ти через батька?
Дівчинка різко хитнула головою.
— Мати слушно зауважила. В таких випадках краще не долучати особистого, — втрутився в розмову Валерій Павлович.
Віта демонстративно відвернулася од гостя.
“Цього вона ще не розуміє”, — з прикрістю подумав він.
— От бачиш, доню… — почала новий наступ Оксана Вадимівна, але Віта рішуче сказала:
— Я не вибачатимуся. Нізащо.
— І не треба, — несподівано підтримала її бабуся. — Те, що ми тобі сказали, — це на майбутнє.
Оксана Вадимівна стенула плечима і вийшла з кімнати.
Віта крадькома зиркнула на гостя: як він реагує? Все—таки їй дуже хотілося поїхати до Праги.
Гість сидів у кріслі зігнувшись, опустивши голову. Але Віта бачила, що його очі всміхаються.
— Прошу до столу! — почувся голос Оксани Вадимівни.
Вони увійшли до їдальні, де на пультах перед кожним кріслом горіли лампочки синтезаторів.
— Я уже ввела програму. Оцініть моє нове меню, — сказала Оксана Вадимівна гостеві.
— Дякую, але я не хочу їсти, — зніяковівши, промовив він.
— Покуштуйте хоч трішечки.
Перш ніж Валерій Павлович устиг опам’ятатися, перед ним опинилася тарілка з салатом. Люк синтезатора був відкритий, отже, мала з’явитися ще одна страва. Але нараз великим пальцем гість натиснув на кнопку. Індикатор погас. Оксана Вадимівна здивовано повернулася до Валерія Павловича. А він безпомічно розвів руками і промовив: